Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

Відхекався, підхожу до четвертих воріт. Ось і маєш. Звідси ж мій рейс на Київ! У голові все йде обертом. Аж раптом хтось ззаду взяв мене за лікоть.

— Ксю?! — переді мною й справді стояла Оксана. Із моїм наплічником і буком. — Я не розумію?..

— Тихіше, — Ксю обійняла мене, я відчув, як калатає її серце. — Нарешті я тебе знайшла…

— Ти? Мене?

— Як я злякалася за тебе! Зник, нікому нічого не сказав. Якби не твій блог, я б і не знала, де шукати!

Я й справді нічого не розумів, думки плуталися. Притиснувся до сестри, яка заспокійливо гладила мене по спині.

— Сядь, — Ксю всадовила мене в крісло й примостилася поруч. — Що сталося, Сергійку? Куди ти зібрався?

— Я? До Києва. Мене викинули з Куби… я шукав тебе… вся ця історія з літаком… батьки, — я відчував, що голос мій зривається на крик, слова плуталися одне з одним…

— Заспокойся, у тебе просто нервовий зрив. Ти вживав ліки?

— Ліки? Які ліки? Ксю, ти можеш пояснити мені, що відбувається?

— Я не змогла тобі додзвонитися. Зайшла на твій блог і почала читати. Зрозуміла, що ти не вживаєш ліків, і в тебе зрив. І помчала за тобою.

— Це я помчав за тобою! Ти написала мені, щоб я допоміг!

— Ні. Я писала тобі, щоб ти допоміг мені з готелем на Кубі, а ти зник.

— А це? Що це? — я показував їй есемески. — Це що? «Згадай батьків»!

— Я хотіла повернути тебе назад у реальність. Думала, що коли ти згадаєш родину, то вийдеш на зв’язок!

— А це: «Сиди на місці й не рухайся»?

— Через блог я зрозуміла, що ти в Амстердамі, і вилетіла найближчим рейсом, щоб перехопити тебе, поки ти не встиг вилетіти на Кубу.

— Запізно, я вже звідти.

— Ні, ти тільки збирався туди летіти!

— Що?!! — світ навколо мене на мить похитнувся, здалося, що в голові клацали якісь тумблери.

— Сергійку, заспокойся, будь ласка… — Ксю гладила мене по голові, мов малу дитину. — Я розумію, що не мала залишати тебе самого надовго. Ти знову згадав про загибель батьків і припинив вживати ліки. Ти зірвався.

— Стоп, Ксю, — я поклав свою руку на її. — Один із нас тут точно божевільний.

— Нащо ти так?

— Я щойно прилетів із Гавани, де шукав тебе, я знаю про літак і про всю операцію, під час якої загинули батьки.

— Сергію, — Ксю плакала і розтирала сльози, — припини, мій маленький. Це я винна, ми повернемося додому і знову підемо до лікаря.

— Годі! — мій терпець увірвався. — Я доведу тобі, що я не дебіл. Куди, ти кажеш, я мав летіти?

— На Кубу, — Ксю схлипнула й витерла розмазану під оком фарбу.

— А я кажу, що тільки-но звідти повернувся і прямую на Київ. Це легко перевірити, ось, дивись!..

Я дістав із гаманця квиток на свій літак і простягнув Оксані. Вона взяла, глянула на нього і знову розридалася.

— Ти чого? — я обережно витягнув із її руки квиток. — Ось поглянь: моє прізвище, сьогоднішнє число… Що?!

У моєму квитку чорним по білому було написано, що він на рейс «Амстердам — Гавана».

— Це якась чортівня! Я ж тільки звідти. Я був там! Ксю, що відбувається? — я сів і обхопив голову руками.

— Заспокойся, братику, — Ксю обійняла мене за плечі й поцілувала в лоба, — заспокойся. Зараз ми сядемо в літак і за три години будемо вдома. Я обіцяю, що більше тебе ніколи не покину.

Я машинально обійняв сестричку й притулився до її плеча, втупивши погляд у підлогу. Своєю щокою відчув її мокру від сліз щоку. Зробилося тепло і затишно, як у дитинстві. Хай усе буде, як є. Головне, Ксю поруч, і мені більше не треба її шукати. Потрібно заспокоїтися, головне — заспокоїтися…

У якийсь момент я відірвав погляд від підлоги й подивився перед собою. Серед терміналу стояв худий і тримав руку в кишені піджака. Люди простували повз нього і не помічали нічого. Я навіть не почув, радше — відчув, як клацнув запобіжник пістолета в його кишені…

— Ксю, біжімо! — я смиконув сестру за рукав і потягнув її вздовж терміналу…

«Слався, Отєчество наше свободноє!» — гімн увірвав сон несподівано й голосно. Іван розплющив очі й глянув на тумбочку біля ліжка, на якій дзеленчав мобільник. Потім повернув голову і подивився у вікно. Було дуже рано, сонце ще не зійшло. Москва, яка, здавалося, не спить ніколи, принишкла. Вона забула, що вже пора зустрічати недільний ранок.

— Вашу ж мать, — тихо лайнувся Іван.

Він обережно скинув із себе ногу рудої дівчини, яка не зважала на волання телефону і безтурботно спала наче вбита, дотягнувся до тумбочки і натиснув кнопку на апараті.

— Михайлов, терміновий збір на базі, — почулося зі слухавки. — Машина чекає під парадним. Десять хвилин на збори.

— Що за… — почав обурюватися Іван, та в слухавці вже лунали короткі гудки.

Чоловік підвівся, потер скроні і пішов у душ.

За роки служби він звик, що його можуть викликати будь-якої миті. Дзвінок міг пролунати і серед дня, і ось, як зараз, посеред ночі. Де б Іван не був — у ресторані з друзями, чи у спортзалі, або ж у ліжку, він завжди чекав на дзвінок. І коли телефон обзивався, Іван кидав усе.

Таку долю