Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Вона така сама дрібна в кості,[6] як і Аделя була, — задовольнила вона цікавість старої, — а чорні очі й кучері, як у Тобіаса та й у старого теж. Думаю, мала на обох подібна.

Гайді, поки тривала розмова, не мала чим зайнятися, отож почала розглядатися довкола, підмічаючи кожну дрібницю.

— Бабцю, глянь, віконниця відривається, мотляється туди-сюди, якби так у дідуся було, він би зразу цвяхом прибив. Інакше так буде теліпатися і шибку колись розтрощить! Подивись, подивись, як вона розгойдується.

— Дитино, люба, я вже не годна видіти, — забідкалася бабуся, — не виджу, але чую ще добре, і то не тільки віконниця хляпає: скрипить і скреготить ціла хата, як тільки вітер налетить. Як вітер задує — з кожної шпари так і свистить. В тому домі вже ніц разом не тримається, деколи отак вночі заснути не можу: страх бере. Лежу, слухаю і так собі думаю: завалиться зараз хата і розчавить усіх нас. Йой, Бозю ж ти мій, Бозю, нема тут нікого, хто би те полагодити міг, а Петрусь у тому ніц не тямить.

— Бабцю, як ти не можеш зобачити, що віконниця рухається? Глянь, вона знову хилитається, — і Гайді показала для вірності пальцем.

— Дитинко, я взагалі ніц не виджу, не то, щоб віконницю, — заохала стара.

— А як я вийду надвір і повідкриваю віконниці? В хаті буде світло-світло! Ти й тоді нічого не побачиш?

— Ні, дитинцю, навіть тоді, вже ніхто мені темряви в очах не розвіє…

— Бабцю, а ходи зі мною надвір, там стільки білого-білого снігу, тобі точно в очах розвидниться. Ходи зі мною, я тобі покажу! — Гайді взяла стару за руку, щоб вивести її на подвір’я.

Малій стало лячно, що стара не бачить світла.

— Та ні, доню, нікуди я не піду. Як на снігові, так під сонечком ясним: я завше незряча, бо вже ніякого світла мої очі не зобачать.

— А може, тоді влітку, га, бабцю? — почала Гайді перелякано й гарячково шукати вихід. — Ну знаєш, коли сонечко під вечір все розпікає начервоно, і хоче «на добраніч» горам сказати, а гори поломеніють під його промінням, а всі жовті квіточки сяють чистим золотом під його променями, може, тоді тобі стане світло?

— Йой, маленька, не побачу я цього всього вже ніколи, для мене не палахкотять більше гори під промінням вечірного сонця, і квітки більше вже не блищать. Мені тепер одна лише пітьма до кінця днів залишилась.

Гайді розридалася. Вона схлипувала, примовляючи:

— І що, ніхто-ніхто не може тобі помогти, ніщо для тебе світитися вже не буде, ніяк тобі помогти не можна?

Старенька намагалася заспокоїти дитину, але їй не вдавалося цього зробити.

Гайді майже ніколи не плакала, але коли вже розбирали жалі, їй було дуже важко спинитися. Чого тільки не казала стара, щоб заспокоїти маленьку, їй серце стискалася, як вона чула дитячі схлипування. Нарешті просто покликала малу до себе:

— Ходи сюди, дитино. Гайді — ти хороша дівчинка! Знаєш, що я тобі хочу сказати: розумієш, як ніц не видиш, тоді так мило послухати, як хтось тобі добре слово скаже, а мені так приємно тебе слухати. Ходи сюди, сядеш коло мене та й щось розкажеш. Що ти там на полонині робиш, що дідусь робить. Колись я його добре знала. А вже кілька років про нього не чую. Хіба Петрик щось оповість, але від нього багато не почуєш.

Гайді сяйнула нова думка. Вона витерла сльози і заспокоїла стару:

— Бабусю, я знаю, що треба робити. Я розповім усе дідусеві, а він і зрячою тебе зробить, і хатку твою відремонтує. Він усе-усе вміє лагодити.

Бабця нараз замовкла, а Гайді почала щебетати про своє життя на полонині з дідусем. Вона розповідала про дні, проведені на пасовиську, і як їй було цієї зими, і як дідусь може все з дерева змайструвати: лавки, крісельця, гарненькі ясельця, з яких Білка та Бурка їстимуть сіно, новенькі великі ночви для купання під сонцем, мисочку для молока і ложечку. Гайді спішила розповісти про всі ці гарні речі, які несподівано виходили зі звичайного шматка дерева. Розказувала про те, як вона сиділа поруч з дідусем та спостерігала за його роботою, і про те, що колись вона теж хотіла б так усе вміти, як він.

Стара уважно слухала і час від часу скрикувала:

— Нє, Ґіто, ти то чула? Ґіто, послухай-но, що вона за Вуя розказує.

Проте Гайді не звертала уваги на те, що її перебивають і продовжувала захоплено розповідати далі, аж поки щось загупало і в хатину протупав Петрусь. Проте сторопів і здивовано лупав очиськами, і тільки коли мала весело закричала: «Добрий вечір, Петрусю!» — його здивування пройшло, і на личку з’явився радісний вираз.

— А то що, — здивувалася бабця, — то він уже зі школи прийшов? Давненько вже в мене по обіді час так не пролітав! Добрий вечір, Петрику, як там справи з читанням?

— А як і було, — відповів Петрусь.

— Так, так, — ледь помітно зітхнула бабця. А я думала, як станеш старшим, а в лютому матимеш уже дванадцять літ, то щось та зміниться.

— Бабцю, а чого щось мінятися має, — зацікавилася Гайді.

— Та я про те, — відповіла та, — що мав би навчитися читати. В мене на поличці лежить старий молитовник, там є такі гарні пісні. Я давно вже їх не чула, геть позабувала, от і мала надію, що мені Петрик яку