Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Я думаю, що треба вже світло запалити, скоро стане зовсім темно, — обізвалася Петрусева мама, яка досі старанно церувала куртку, — для мене час по обіді так само непомітно злетів. Навіть не зауважила коли.

Гайді зіскочила з крісла і поспіхом простягнула руку для прощання:

— На добраніч, бабцю! Я вже мушу додому йти, бо темніти почало.

Вона потиснула кожному руку і попрямувала до дверей, але бабуся гукнула їй навздогін:

— Гайді, зачекай, не маєш сама йти, Петрик тебе проведе, чуєш? Не йди ще, на нього почекай. Петрусю, а ти гляди за малою: дивись, щоб де не впала часом, і по дорозі не спиняйтеся, бо як довго постоїть, то змерзне, як цуцик. В неї шия шаликом закутана?

— Я не маю ні шалика, ані хустини, але мерзнути не буду, — гукнула вже на порозі Гайді і так швиденько задріботіла догори, що Петрусь ледве поспівав за нею.

Тим часом бабуся загукала з острахом:

— Ґіто, біжи за ними, дитина на такій зимниці змерзне. Вже ніч надворі, мороз який! Візьми мою хустину, біжи за ними скоренько!

Бриґітта вискочила з хати. Діти, проте, далеко відійти не встигли: ледве вони зробили пару кроків, як побачили, що їм назустріч жваво спускається дідусь. За якусь мить він уже стояв перед ними.

— Молодчина, Гайді, вмієш слово тримати, — похвалив він малу, закутав знову в ряднину і, взявши на руки, поніс догори.

Бриґітта, що вискочила з хусткою із хати, стала мимовільним свідком цього, тож, коли вони з Петрусем вернулася до хати, розповіла зі здивуванням про все матері.

Стара, слухаючи розповідь, зачудовано вигукувала:

— Боже милостивий, слава тобі й хвала! Хвала тобі, Боже, що він так за дитину переживає. Хай би він ще раз пустив її до нас у гості. Мені так гарно з нею було. В маленької таке добре серце! А як втішно вона про все повідає! — стара ніяк не могла натішитися з візиту Гайді. — Хоч би ще раз до нас прийшла, тепер у мене є щось на тому світі, з чого я можу тішитися! — повторювала до тих пір, поки не заснула.

Біта кожен раз погоджувалася зі старою, а Петрусь кивав головою, широко всміхався і промовляв: «А я знав».

Тим часом Гайді, дбайливо закутана у ковдру-ряднину, щебетала про щось безперестанку, проте дідусь не розумів жодного слова: товста тканина не пропускала не тільки холоду, але й слів малої. Тому старий перебив дівчинку, промовивши: «Та зачекай, Гайді, хвилю, поки додому прийдемо. Вдома все розповіси».

Як тільки вони прийшли, і старий розмотав ряднину, Гайді відразу сказала:

— Дідусю, ми мусимо завтра взяти великих цвяхів і полагодити віконницю в бабусі та понабивати багато-багато інших цвяхів в хатку, бо вона дуже рухається, тріщить і скрипить.

— Ми мусимо? Ага, ми мусимо полагодити хатку, та хто тобі таке сказав? — спитав старий.

— Мені ніхто такого не говорив, я сама знаю, що так треба зробити. Там у хатці ніщо купи не тримається. Бабця спати не може, бо має страх, боїться, що стеля їм на голови впаде. В бабусиних очах темно, і ніхто не може їй світло зробити, так вона сказала. Але ж ти можеш все полагодити. Лише подумай, як їй сумно: вона постійно в темряві. А як їй від того страшно! І ніхто не може їй помогти, тільки ти можеш їй у тій біді зарадити. Давай, завтра до неї підемо й поможемо їй. Підемо завтра помагати, га, дідусю?

Гайді обняла його обома ручками і дивилася на нього з цілковитою довірою. Старий, схиливши голову, глипнув на малу:

— Добре, Гайді, завтра ми полагодимо все, і в бабциній хатці не буде більше нічого скреготіти й скрипіти.

Мала від радості застрибала по кімнаті, вигукуючи:

— Завтра ми полагодимо все! Завтра будемо все лагодити!

Дідусь дотримав слова. Наступного дня по обіді вони знову з’їхали на гринджолах додолу. Так само, як і вчора, старий поставив малу на порозі хатини та сказав:

— Заходь, а як вечорітиме, вертайся додому.

Після цього, поклавши на ґринджоли мішок з інструментом, почав обходити хатину.

Ледве дівчинка відчинила двері та застрибнула всередину, як бабця закричала з кутка, де сиділа й намотувала нитку для прядива на колесо:

— Мала прийшла! Гайді прийшла! — і радо простягнула обидві руки їй назустріч. Гайді підбігла, підсунула низенького стільчика близенько до старої і всілася коло неї. Дівчинка одразу зацокотіла про силу-силенну речей та засипала її цілою купою запитань.

Аж зненацька знадвору почулися такі сильні удари по стінах, що бабуся від переляку мало прядку з рук не впустила і тремтячим голосом заголосила:

— Йой, Боже! Зараз, зараз усе завалиться!

Гайді взяла стару за руку й почала її заспокоювати:

— Не бійся, бабцю, то дідусь молотком гримає, лагодить усе, щоб ти більше страху не мала.

— Йой, а таки дочекалася, таки прийшла та щаслива година, є таки Бог милостивий на небі! — розчулилася бабуся. — Ґіто, ти це чуєш? Чуєш, як гупає? Ну певно, що то молоток. Доню, я тебе прошу: вийди надвір і, якщо то Вуй із полонини, скажи йому, най на хвилю зайде до хати. Я йому подякувати хочу.

Бриґітта вийшла на подвір’я: старий, гупаючи молотком, саме заганяв балку стіни на місце. Жінка підійшла ближче:

— Доброго вечора, Вую. Я і мама дякуємо щиро, що ви так для нас стараєтеся.