Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Мама хотіла б іще сама вам вдячне слово сказати, якби ви до хати зайшли. Ніхто нам не помагає, тільки ви зголосилися. Маємо надію що…

— Досить, — різко обірвав її старий, — що ви про мене думаєте і пасталакаєте, я добре знаю. Так що йди до хати і дурно не мерзни. Де чого бракує, я тут сам полагоджу, без твоєї допомоги.

Бриґітта відразу пішла до хати, бо коли Вуй що звелів, то годі було йому перечити. Він ще довго ходив навколо будиночка і гупав то в одному місці, то в іншому. Згодом піднявся вузькими східцями під покрівлю і почав забивати у неї цвяхи до тих пір, поки вони в нього не закінчилися. Смеркало. Тож поки він зліз додолу та затягнув ґринджоли за кошару для кіз, із хати вибігла Гайді. Старий запеленав малу в ряднину і, підхопивши її на руку, потягнув ґринджоли нагору. Тягнути дівчинку в санках дідусь не міг: рядно, яке мала сама втримати не могла, неодмінно сповзло б і вона могла добряче змерзнути.

Так у них зима і проходила: сліпа бабуся не могла натішитися, що за довгі роки знайшла собі нарешті радість. Тепер її дні перестали бути нескінченно довгими й темними, схожими один на другий. Тепер у неї було щось таке, до чого вона могла прагнути: від ранку з нетерпінням очікувала дріботливих, кроків по снігові, а коли нарешті їх чула, спішила до дверей: дитині назустріч. І як мала влітала у кімнату, стара скрикувала, сповнена радості:

— Хвала Богу! Вона знову прийшла!

Вони балакали. Гайді розповідала старенькій щось веселе, зі всього потрошку. Бабуся раділа з тих розмов неймовірно, час проходив для неї непомітно. Тепер вона вже не питала, як раніше: «Бриґітто, а що, день ще не закінчився?». Тепер кожного разу, коли за Гайді зачинялися двері, вона говорила: «Як друга половина дня швидко пройшла! Правда, Ґіто?» А Бриґітта відповідала: «От справді, мені теж здається, що ми недавно обідали». А бабця завше повторювала: «Лиш би Отець наш Небесний її оберігав, та добру волю Вуєві з полонини посилав. Мала має добрий вигляд, Бриґітто?» А та щоразу відповідала: «Та вона, як те яблучко, рум’яна».

Гайді також полюбила стару. Нею опановував поганий настрій, коли вона нагадувала собі, що ніхто не здатний допомогти бабці побачити білий світ. Зовсім ніхто, навіть дідусь, який усе може.

Старенька досить часто повторювала, що вона не відчуває своєї сліпоти, коли мала коло неї, отож Гайді з’їжджала кожного погожого дня з дідусем на гринджолах. Мала заходила в хату, а старий, не зволікаючи, знову брався за молоток та інший необхідний інструмент та лагодив хатину. Його робота почала приносити результат: по ночах хижка перестала скрипіти та потріскувати. Бабця була дуже вдячна Вуєві й казала, що не забуде його доброти, бо вона вже стільки зим поспіль ніяк не могла спокійно заснути.

Оповідка п’ята
Неждані візити й стрімкі зміни

Зима минула швидко, за нею — жваве літечко, і ось вже підходила до кінця друга зима, як Гайді жила на полонині. Дівчинка відчувала себе щасливою, жила весело та безтурботно, немов пташечка в небі. Гайді раділа весні, яка мала ось-ось прийти: у гіллі ялин, звільнивши його від важкого снігу, загуде весняний фен.[7] Потім зблисне ясне сонечко, розбудить гарненькі квіточки, які заусміхаються до нього синіми та жовтими кольорами. А потім прийдуть і ті дні, які будуть для Гайді найщасливішими у її житті. Можна буде виходити на полонину. Тепер Гайді було вже вісім років. Вона навчилася у дідуся силі-силенній цікавих речей. Дівчинка чудово давала собі раду з кізками, а ті настільки до неї звикли, що бігали за ногами, як песики, а коли чули її голос, мекали від радості. Цієї зими Петрусь уже двічі передавав від учителя звістку: Вуй із полонини мусить посилати малу взимку до школи. Їй уже достатньо років, і взагалі — вона мала б почати навчання іще минулої зими.

Обидва рази Вуй відповідав однаково:

— Якщо вчитель має справу до мене, то нехай сам і приходить. А дитину я до школи не пущу.

Петрусь передавав сказане слово в слово. Ось березневе сонечко розтопило сніг на косогорах, а на проталинах забіліли підсніжники, усміхнено заглядаючи з гір у долину. Ялини на полонині пострушували сніговий тягар, і їх гілля життєрадісно затріпотіло на вітрі. На Гайді від цих весняних днів напала така радість, що вона бігала від дверей хижки до кошари з козами, звідти до ялин, а від ялин до дідуся, щоб повідомити йому, наскільки збільшився клапоть зеленої трави під деревами. А за якусь хвилю знову повторювала свою пробіжку, бо ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті прийде на полонину гарне літечко з його зеленими деревами та квіточками.

Одного такого сонячного березневого ранку, коли Гайді гасала туди-сюди і вже десь удесяте збиралася перескочити через поріг, щоб вилетіти надвір, вона з переляку сахнулася назад і мало не гепнула додолу. Біля дверей стояв якийсь добродій, одягнений у все чорне, і поважно позирав на неї. Проте, побачивши, що мала перелякалася, всміхнувся і промовив:

— Ти не маєш мене боятися. Я люблю дітей і нічого лихого їм не роблю. Дай-но руку, привітаємося. Ти, мабуть, Гайді, егеж? А дідусь де?

— Він сидить за столом і вирізає круглі ложки з дерева, — відповіла мала.

Незнайомцем у чорному був старий панотець з Дьорфлі. Вуй добре його знав, позаяк, коли ще жив серед людей у селі, пастор був його найближчим сусідом.

Панотець зайшов у хижу, підійшов до старого, який саме зігнувся над черговою ложкою, і промовив:

— Доброго ранку, сусіде!