Тарас Микитчак - Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

— Не факт, що ми знову повіримо у ваші байки, — з притиском вимовив Дмитрик.

— Я це передбачила! Тому прийшла не сама. — Тітка поклала на стіл хуху Крапульку.

— Пам’ятаєте, що хуські письмена цінують за те, що вони не місять і крапельки брехні? — запитала тітка.

— І що з того? Ми ж не вміємо читати по-хуськи… по-хухаському, — Дмитрик запнувся, намагаючись правильно вимовити невідоме слово.

— Їхніми каляками-маляками, — додала Дзвінка.

— Вмієте! Усі діти читають каляки-маляки, а дуже маленькі ще й пишуть ними! А, щоб заспокоїтись, попийте чебрецевого чаю. — I поставила на стіл два горняти. — Хухи пишуть не буквами, а уявою.

— Тобто в хух нема абетки, нема правил правопису? — здивувалася Дзвінка.

— Тільки уява, яка перетворює те, що вони пишуть, на символи. Це ніби ієрогліфи. Дзвінко, продиктуй хусі щось, — попросила тітка.

— А що саме?

— Наприклад, що ти ніколи в житті не списувала в школі!

— Я ніколи в житті не списувала на контрольних, — проказала Дзвінка.

Хуха висолопила малесенького язичка й зосереджено затерла камінчиком по трісочці. Терла так швидко, що з деревинки пішов дим. Спочатку каляки-маляки були схожі на сліди деревних личинок, які часто можна знайти під корою, а тоді вони стали зливатися в картинки, наче мультик. Ось перший знак став схожий на дівчинку, вона сидить за партою й пише контрольну. Хоч жодних слів Дзвінка не бачила, але їй стало ясно, як божий день, що цей напис означає: «Дзвінка ніколи не списувала на контрольних». І ця дівчинка могла бути тільки нею.

— Готово! — писнула хуха й відклала трісочку.

Дзвінка недовірливо оглянула напис, тоді ще більш недовірливо подивилась на тітку. Ураз трісочка вкрилася язичками полум’я, які відразу ж похапливо з’їли і трісочку і каляки-маляки на ній.

— Згоріло! А чого воно так?

— А ти справді ніколи не списувала?

— Ну-у-у…

— Ото ж бо й воно, що ну-у-у. Каляки-маляки згоріли від неправди. Нехай Крапулька напише щось дуже просте. Правда завжди проста.

— Знаю, — всміхнулася Дзвінка. — Хухо, пиши: Дзвінка любить свою маму!

Хуха знову затерла-задиміла камінчиком по трісочці. Скоро з’явилися каляки-маляки, які відразу ж склалися Дзвінці у неї саму, її маму й любов у вигляді палахкотливого серця. І нічого не згоріло.

— А тепер моя черга, — сказала тітка. — Я зробила все, що могла, аби вберегти Рожка з Чивчинського лісу!

Хуха втретє заскрипіла камінчиком по трісочці. Цього разу діти побачили тітку, Рожка, турботу, щирість. Ні краплі зради, ні краплі люті, ні краплі сумнівів. Збігла секунда, друга, третя, за ними ще.

Трісочка не горіла! І хоч цей запис нічого не пояснював, але на душі стало легше.

Темний ліс порідшав і змінився заростями сосни-жерепу. Дорога трохи попетляла й вивела на полонини. Враз над головою розкинувся зоряний килим, вразивши глибокою чорно-синьою барвою і розсипом білих зірочок, які по черзі підморгували людям унизу.

За поворотом кривенької дороги, що виринула з-за ялівцевих шпичок, тітка забурмотіла:

— Сповіща павутина. Маренині охоронці близько! Стійте! Ні кроку!

Вона схопила обіруч Дмитрика й відсторонила від шляху.

— А чому ні кроку? — запитала Дзвінка, зайшовши на півметра вище за тітку.

Тітка Василина перелякано глянула на небогу. Джмеленя, помітивши, що її супутники дивляться повз неї, обернулась — від поруху тріснула одна з павутинок і забриніла, наче порвана струна. Дзвінка відстрибнула, зачепивши решту павутиння, що встигло приклеїтися до неї.

— Марена обнесла Чорну Гору кордоном. Я саме зібралась посипати павутиння порошком з мушачих крилець, щоб вона забриніла по всіх схилах…

Іменем Марени прохід закрито! — гарикнула волохата постать.

— Вовкулаки! — вигукнула мольфарка. — Де ж моя противовкулацька пилюка-притулюка?

Вона занишпорила по кишенях, витягнула пухкенький мішечок і витрусила його у бік вовкулак. Щойно порошок осів на пащеках, як потвори загарчали й затерли лапами носи. Тоді затремтіли, з їхніх висолоплених язиків звісились густі клапті слини, хутро на пахолках стало дибки, а очиці запалали, мов червоні вічка сигналізації. Оскаженілі вовкулаки кинулись у густі полонинські трави й у зоряному світлі замелькало три хвости.

— Готовий? — Марена з насолодою зауважила в очах інженера непереборний страх.

— Усе готово, пані Марино! Давайте зробимо — і я йду. В мене вже квиток є. Хочу геть звідси, бо ви мене замучили!

— Скоро все закінчиться, — втішила його навіянка. — Запускай сигнал!

Борисович витягнув з кишені пістолет-ракетницю й натиснув гашетку — ракета спалахнула червоною зорею. У верхній загаті відчинили шлюз.

Тоненька річкова ниточка, що сріблилась у місячному світлі, стала ширшати й перетворилася на стрічку. За хвилину-другу велика хвиля бігла вниз, зриваючи дерева і перевертаючи каменюки. Страшно було собі уявити, що твориться у долині.

Марена зупинилась над казаном, вдивляючись у смоляно-сірчане вариво.

— Нарешті можна приготувати щось пристойне! — сказала вона й витягнула з кишені пригорщу мішечків, надсипаючи з кожного щось у казан. — Крильця кажанів, які співали аріднику. Часникова приправа з підземних жаб-часничниць. Сушені чорнобильські хробаки! Беладони, борщівника й аконіту для смаку. П’яті хребці гадюк, які покусали п’яних. Пакетик рідкого диму для шинки й кілька крапель бензойної кислоти.

З річища Черемошу долинув потужний сплеск. Вода з першої загати вдарилася в бетонну стіну другої, відбилась від неї і потекла навспак.

— Гой-гой! Річки течуть назад! Чорний Черемош із Шибенкою попливуть угору! — Марена витягла з-за свого пояса декілька скляних пляшечок, розкоркувала їх і вилила в казан. Витяжка з легень чоловіка, який палив три пачки цигарок на день! Фу, аж мені смердить! Волосся нявки, яка затягнула