Камі Гарсія - Чарівні створіння

з тобою добре поводитися, щоб ти не здала мене поліції.

Поганенький жарт. Але ось вона — найнепомітніша усмішка, що я бачив на дівочому обличчі.

— Це у мене в переліку. Я здам тебе тому товстуну, який щодня сидить у авто перед супермаркетом, — вона знов подивилася на небо, а я — на неї.

— Дай їм шанс. Вони не такі вже й погані. Ну, тобто зараз — погані, але ж вони просто заздрять, ти ж розумієш.

— Розумію.

— Ну от, — я поглянув на неї крізь високу траву. — І я заздрю.

— Тоді ти божевільний, — похитала головою Ліна. — Чому тут заздрити? Сніданкам на самоті?

— Ти об’їздила півсвіту.

— Ну й що? — здивовано глянула вона на мене. — А ти, напевне, все життя ходив до тієї самої школи і мешкав у тому самому будинку.

— Так і є. Оце й сумно.

— Повір мені, це ще не привід засмучуватися. Я знаю, що кажу.

— Ти була у різних країнах, ти бачила світ. Я б що завгодно за це віддав.

— Ага, прикольно самій мандрувати. У тебе ось друг є, а у мене хіба що пес.

— Але ти нікого не боїшся. Ти кажеш, що думаєш, і робиш, що вважаєш за потрібне. Тут усі навколо бояться бути тими, ким є.

Ліна втупилась у лак на вказівному пальці.

— А я часом хочу бути, як усі, але не можу змінитися. Втомилася. Вбираю не той одяг, кажу не те, що треба, — завжди щось не так. Я б воліла бути собою, але при цьому мати друзів, які помічають, у школі я сьогодні чи ні.

— Повір, вони помічають. Ну, сьогодні так точно… — (Ліна ледь стримала сміх). — Не в тому сенсі…— я відвернувся.

«Я помічаю».

«Що?»

«У школі ти чи ні».

— Тоді у тебе точно не всі вдома.

Але сказала вона це усміхаючись.

Я дивився на Ліну і розумів, що відсьогодні мені байдуже, чи зможу я сісти на звичне місце в шкільній їдальні. Не знаю, як це пояснити, але вона була важливішою за все інше. Не міг я більше спостерігати, як її цькують. Її — ніколи.

— Знаєш, так завжди, — заговорила Ліна до сріблясто-блакитного неба, що проводжало на захід хмарину.

— Ти про хмари?

— Я про школу, — помахала вона рукою. Здавалося, що хмара повторила рух її руки. Ліна витерла очі рукавом. — Мені не те щоб дуже важливо, подобаюся я людям чи ні. Просто не хочу, щоб вони одразу ж ненавиділи мене.

Тепер хмарка перетворилася на круг.

— Ці ненормальні? Та за кілька місяців у Емілі буде нова машина, у Саванни — нова корона королеви балу, в Ідей — новий колір волосся, а в Шарлотти… не знаю, дитина, чи тату, чи ще щось. І про те, що сталося сьогодні, всі забудуть.

Звісно, я казав неправду, і Ліна це знала. Вона знову махнула рукою, і хмарка перетворилася на неправильне коло. А потім, напевне, на місяць.

— Я знаю, що вони ненормальні. А які ще? Все це їхнє вибілене волосся і сумочки під колір шмаття…

— То ж бо й воно. Ну, дурні вони. Тобі не байдуже?

— Не байдуже, бо вони мене дратують. І я сама стаю дурна. Дурію, дурію і ще раз дурію в геометричній прогресії. Піддаюсь чужій дурості й сама стаю така, — Ліна поворушила рукою, і хмарку-місяць віднесло вітром.

— Дурнішого я в житті не чув, — сказав я і зиркнув на неї скоса. Вона ледь стримувала усміх. Так ми пролежали ще хвилину. — А знаєш, що таке справжня дурість? От я під ліжком тримаю книжки.

— Які?

— Романи — Толстого, Селінджера, Воннегута. І я їх читаю. Бо мені подобається.

Ліна перевернулася на бік і підперла голову рукою.

— Так, і що про це думають твої друзі?

— Ну, я їм про це не розповідаю. Баскетбол — і крапка.

— А можливо, ще комікси? На уроці англійської? — сказала вона нібито без прихованого підтексту. — «Срібний серфінгіст». Ти ж, здається, його читав саме перед тим, як усе сталося?

«Ти помітила?»

«Як бачиш».

Не знаю — розмовляли ми насправді чи я все це вигадав, але з глузду нібито ще не з’їхав.

Ліна змінила тему розмови, тобто, якщо сказати точніше, повернула її в колишнє русло:

— Я теж читаю. Переважно вірші.

Я уявив, як вона моститься у ліжку зі збірочкою поезій у руках… от тільки яким саме було ліжко у маєтку Рейвенвуд, я уявити не міг.

— Правда? Я теж читав. Чарльза Буковскі.[4]

В принципі, я сказав правду, адже прочитав аж два його вірші.

— У мене є всі його збірки.

Я знав — вона не хотіла говорити про те, що сталося, але я більше не міг тримати це в собі. Я мав знати.

— Ти розповіси?

— Про що?

— Про те, що сьогодні сталося.

Запала тиша. Ліна сіла і вчепилася в жмут трави. Потім лягла на живіт і зазирнула мені у вічі. Вона була всього за кілька сантиметрів від мене, і я застиг, намагаючись не проґавити жодного її слова.

— Я справді не знаю. Зі мною часом таке трапляється, хочу я того чи ні.

— Як сни, — я вдивлявся в її обличчя, сподіваючись знайти хоч проблиск зізнання.

— Як сни, — мовила вона не задумуючись, потім здригнулася і кинула на мене стривожений погляд. Значить, я весь цей час мав рацію.

— То ти пам’ятаєш сни.

Ліна затулила обличчя руками.

Я сів.

— Це була ти, я знаю. А то був я. І ти розуміла усе, про що я тобі розповідав.

Я забрав руки з її обличчя, і мене мов пройняло струмом.

«Та дівчина — це ти».

— Чому ти нічого не сказала учора ввечері?

Ліна не підводила очей. «Я не хотіла, щоб ти знав».

— Чому?

У тиші саду це слово прозвучало занадто голосно. Коли Ліна глянула на мене, вона була бліда й інакша. Перелякана. З очима, схожими на штормові океанські хвилі.

— Я не думала, що побачу тебе, Ітане. Я гадала, це лише сни і тебе не існує насправді.

— Але коли ти мене впізнала, чому нічого не сказала?

— Все дуже складно, і я не хочу ні тебе, ні когось іншого в це вплутувати.

Я й гадки не мав, про що це вона, і лише відчував, що досі тримаю її за руку. Це було неймовірно гостре відчуття. Як і шорсткість каменя, на котрому ми сиділи і котрий я ухопив за край, аби втримати рівновагу. На ньому збоку я намацав щось маленьке і кругле — жука чи менший камінчик,