Камі Гарсія - Чарівні створіння

Зненацька нас ніби вдарив грім. Я відчув, як Лінина рука ще дужче стиснула мою.

«Що відбувається, Ітане?»

«Не знаю».

Все навколо змінилося, і я опинився у зовсім іншому місці. Це був сад і не сад, а запах лимону перетворився на згар.

Була полуніч, та небо горіло вогнем. Полум'я здіймало увись величезні кулаки диму і збивало все на своєму шляху — навіть місяць. Земля перетворилася на болото, на обгоріле попелище, щедро змочене до пожежі дощем. Якби ж то дощ пішов сьогодні! Женев'єва ковтала дим, що обпікав їй горло і не давав продихнути, Її спідниці облипли брудом, і вона насилу рухалася, плутаючись у об'ємних брижах тканини, та однак і далі йшла.

Настав кінець світу. Її світу.

Звідусіль долинали зойки, постріли і невблаганний рев пожежі. Вона чула, як солдати віддавали накази вбивати.

— Спаліть їхні будинки! Покажіть повстанцям їхню поразку! Спаліть усе!

Один по одному солдати Федерації почали підпалювати маєтки плантаторів їхніми ж фіранками і простирадлами, змоченими в гасі. Один по одному будинки друзів і родичів Женев'єви спалахували в неї на очах. І що найстрашніше — вогонь поглинав близьких їй людей, зжирав їх живцем у тому ж самому місці, де вони з'явилися на світ.

Ось чому вона кинулася у самісінький дим, у вогонь, у пащу розжарілого звіра; вона мала дістатись маєтку Ґрінбраєр раніше за солдатів, а часу залишалось обмаль. Вони методично підпалювали будинок за будинком уздовж ріки Санті і вже знищили маєток Блеквел, наближались до Голубиного броду, а на черзі були Ґрінбраєр і Рейвенвуд. Генерал Шерман і його солдати спопелили усе за сотні миль до Гатліна, впень знищили Колумбію і продовжували наступати на схід, підпалюючи все на своєму шляху. На околицях Гатліна досі майорів прапор Конфедерації, і в них відкрилося друге дихання.

Вона зрозуміла, що запізнилася. Запах лимонів. Запах горілих лимонів. Вони підпалили лимонний сад.

Мати Женев'єви обожнювала лимони, і коли Женев'єва була ще дитиною, її батько привіз із плантації в Джорджії два лимонні деревця. Всі казали, що вони не виростуть, що їх знищать суворі зими. Але мати Женев'єви нікого не слухала.

Вона посадила деревця перед бавовняним полем і власноруч за ними доглядала. Холодними зимовими ночами вона вкутувала їх вовняними ковдрами і підгортала по краях землю, щоб зменшити вологість. І деревця почали рости. Вони так гарно прижилися, що упродовж наступних кількох років Женев'євин батько привіз іще двадцять вісім саджанців. Кілька жительок міста теж просили своїх чоловіків привезти їм лимони, і дехто навіть посадив дерево чи два. Однак ніхто не знав, як їх вберегти. Здавалося, лимони родили лише у маєтку Ґрінбраєр, у маминому саду.

Ніщо не змогло знищити цих дерев. Аж до сьогодні.

— Що це було? — Ліна висмикнула руку, і я розплющив очі. Її трусило.

Я розтулив долоню, аби роздивитися те, що випадково намацав під каменем.

— Ця річ має до цього якийсь стосунок.

У руці я тримав чорний потертий підвісок овальної форми. На ньому був жіночий портрет, вирізьблений зі слоновий кістки й перламутру. Це була дуже тонка робота. Збоку я побачив виступ.

— Поглянь, він відчиняється.

Я натиснув, і медальйон розчахнувся.

— Тут лише написано Ґрінбраєр. І дата.

Ліна сіла.

— Що таке Ґрінбраєр?

— Певно, те місце, де ми зараз. Це вже не Рейвенвуд, а сусідня плантація — Ґрінбраєр.

— А вогонь… ти теж його бачив?

Я кивнув. Уголос це навіть вимовляти було страшно.

— Значить, це справді Ґрінбраєр… принаймні те, що від нього залишилося.

— Дай мені медальйон.

Я обережно простягнув його Ліні. Вочевидь, ця річ пережила чимало. Можливо, навіть пожежу з нашого видіння. Ліна перевернула знахідку.

— 11 лютого 1865 року, — сполотнівши, вона випустила медальйон.

— Що трапилось?

— Одинадцяте лютого — мій день народження.

— То це збіг. Подарунок заздалегідь.

— У моєму житті не трапляється збігів.

Я підняв медальйон і перевернув його. На зворотному боці були вигравіювані ініціали ІКВ і ЖКД.

— Напевне, він належав комусь із них, — сказав я і помовчав. — Це дивно. Мої ініціали ІЛВ.

— Мій день народження, майже твої ініціали… Ти не вважаєш, що це не просто дивно?

Можливо, Ліна мала рацію. Але…

— А що як спробувати ще раз? Тоді й дізнаємося.

Загадка свербіла гірше за комариний укус.

— Не знаю… Може бути небезпечно. У мене й досі очі печуть від диму.

Ліна мала рацію: не виходячи з саду, ми опинилися просто посеред вогню, я й досі відчував дим, але це не мало значення. Я мусив знати.

І простягнув їй долоню з медальйоном.

— Облиш, хіба страх сильніший за тебе?

Це був виклик. Ліна закотила очі, але все одно підсунулася ближче до медальйона. Потім торкнулась моєї руки, і мене наповнило тепло. Електричні мурашки. Не знаю, як по-іншому це описати.

Я заплющив очі й почав чекати. Нічого не відбулося.

— Може, ми все вигадали? — сказав я вже з розплющеними очима. — Чи заряд закінчився?

Ліна вдруге подивилася на мене, як Ерл Петті на математичне рівняння.

— А може, такими речами не можна керувати, і ти не режисер-постановник? — забрала вона руку і підвелася. — Мені час іти, — зронила вона. Потім подивилася на мене і додала: — Ти не такий, яким я тебе уявляла.

Ліна розвернулася і попрямувала через лимонні дерева до тамтого кінця саду.

— Чекай! — покликав я її, але вона не зупинилася. Перечіпаючись через коріння, я кинувся її наздоганяти.

Ліна дійшла до останнього дерева і стала на місці.

— Не треба.

— Що?

Вона навіть не повернулася в мій бік.

— Залиш мене, доки все ще добре.

— Я не розумію, про що ти. Серйозно. Але намагаюся збагнути — зараз, тут.

— Забудь.

— Ти гадаєш, у тебе найзаплутаніша історія в світі?

— Ні. Але особлива.

Ліна хотіла вже йти, та я після недовгого вагання поклав руку їй на плече. Воно було нагріте вечірнім сонцем. Під сорочкою я навіть відчув кісточку, і в цю мить Ліна стала для мене такою ж тендітною, як уві сні. Дивно, та коли вона дивилася мені у вічі, то здавалася міцнішою за сталь. Мабуть, уся справа була в її очах.

Ми простояли так іще хвилину, а потім Ліна здалася. Обернулася, і я почав знову:

— Послухай, відбувається щось дивне. Сни, музика, запахи, а тепер іще й медальйон. Так наче нам приречено було стати друзями…

— Ти сказав — запахи? — злякано запитала Ліна. — У тому ж реченні, що й друзі?

— Ну… гадаю між реченнями була крапка.

З тим самим острахом вона подивилася на мою