Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

земля, що тягнеться з півночі на схід і до самого півдня. Вона називається Азією. Там безкрайній степовий простір, кругом буяє рослинність, багато земних плодів, золота, дорогоцінного каміння. Там, у Семиріччі, що біля славного Согда, знаходиться середина Землі. Через те, що земля там у всьому прекрасна, люди, що її населяють, також вирізняються мудрістю і силою, красою і знаннями. То є серце Азії: звідси тягнеться пояс до центру Землі, що знаходиться північніше Понту. Недалеко звідси було побудовано місто, яке мало велику славу. Воно називалося Троєю [Младшая Эдда. — Л., 1970. — СИ].

Як географічний термін Семиріччя не є загадковим. Це південно-східний район Казахстану (район Алма-Ати), що знаходиться між озером Балхаш на півночі, Сасиколь і Алма-Коль — на північному сході, хребтом Джунгарський Алатау — на південному сході і хребтом Північного Тянь-Шаню — на півдні.

Назва «Семиріччя» (казахською «Джетису») походить від семи головних річок цього регіону: Ілі [Ілі з санкриту перекладається «Бог»], Каратал, Бієн, Аксу, Лепса, Баскан, Сарканд. Сюди ж входить і долина річки Чу. На рівнині переважають степи, вкриті полином, або пісками, а у передгір'ях — ліси.

Кілька тисячоліть тому природа в Семиріччі дійсно була гарною (це був «край зелений», як сказано у Велесовій книзі). До речі, тут і нині зустрічаються на диво чарівні місцини: великі ковдри квітучих зелених ірисів і малинових тюльпанів (весною), а серед пісків ще деінде можна побачити зелені лужки; вдалині — хвилеподібна лінія бірюзових гір, а над усім цим — синє небо Казахстану.

В енциклопедичних виданнях Семиріччя також названо одним із найдавніших центрів цивілізації Середньої Ази. У VI—ХІІІ століттях — землі Тюркського каганату. У ХІІІ столітті Семиріччя захопили монголи. З XVI століття воно знаходилося в кордонах Казахстану (Старшого жуза), а з середини XIX століття — у складі Росії [Існує також думка, що Семиріччя — це «Sapta sindhavan» (буквально сім річок). Саме так ведичні арії називали землі сучасного штату Пенджаб. А до сімки входили п'ять річок Пенджабу і річки Інд та Кабул (міфічна річка Сарасваті). На цій версії окремі дослідники будували докази того, що всі народи земної кулі походять із Індостану. Проте згодом вона була спростована.

Сучасний західний читач навряд чи сприйме цей словесний зворот. Але в аріїв корови вважались священними — чистими й красивими, божественно досконалими і щедрими тваринами, як і жінки, «що дають життя». І сьогодні в Індії зберігається таке ставлення до корів].

Великий арійський рух на захід описаний і у багатьох ведичних текстах. Ось лише один уривок з Рігведи — збірки арійських гімнів, найдавнішої з відомих книг людства:

На сході перше світло знову сходить Із темряви, усталює порядок: Хай променями зорі, доньки неба Тепер шляхи висвітлюють до людства!.. Вони всі йдуть однаково зі сходу, Поширюючись скрізь з одного місця, Прокинувшись там, де закон панує. Йдуть лавами богині, як корови… Вони однакові разом виходять, Забарвлені одноманітно зорі, Потвору чорну тінями ясними Вони — блискучі, чисті — покривають. Дітей без ліку дайте нам, богині, Небесні дочки, дайте нам багатство! Прокинувшись у захисті безпечнім, Батьками станемо синів хоробрих! Пожертву даючи, до вас звертаюсь, Блискучі доньки неба, й заклинаю:

Славетними зробіть нас серед людства! Нам це дадуть Боги, Земля та Небо.

За інформативною ємкістю, точністю, простотою цей гімн може зрівнятися лише з Біблією. Коментар до нього міг би зайняти багато сторінок: тут усе — і механічний бік шляху (з єдиного центру в різні боки, в основному на захід), і головний, духовний, бік — цивілізаторська, інтелектуальна, духовна місія зореносних аріїв («славних серед людей»), які освітлюють шляхи людству, виконують волю «згори» («Богів Землі і Неба»). Ідуть вони з цивілізованої країни, «де панує закон», несучи всьому людству світло зорі. Краще не скажеш.

З текстів Рігведи, Авести випливає, що батьківщиною індоєвропейських народів є степові простори на схід від річки Ра («великої матері», як записано у Рігведі) або річки Ранха (за висловом творців Авести). Але ж відомо, що «Ра» — це прадавня назва Волги. Цілком ймовірно, що кордони цього регіону сягали озера Балхаш і південніше.

В Авесті також згадується легендарний Аріананам-Вайджа (так званий Арійський простір) — міфічна прабатьків щина іранців (іраноаріїв), місце проживання Заратустри. Хоча з цього приводу в літературі точаться суперечки. Одні вчені вважають, що таким місцем є сучасний Хорезм, інші — долина річки Аракс [Більш детально про це див.: Авеста. — СПб., 1997 (довідковий покажчик)]. Проте більшість дослідників вважає, що легендарний «Арійський простір» — це і є Семиріччя (казахське Джетису). На мою думку, така версія є найбільш вірогідною.

Іранські джерела ототожнюють авестійну Ардві-Суру з річкою Амудар'я. Хоча насправді — це Сирдар'я, що не важко зрозуміти із самої назви. Ардві-Сура буквально означає «Світова ріка», або ж «Ріка аріїв». Вона є аналогом індійської Сарасваті, яка також (при буквальному перекладі текстів Рігведи) є рікою аріїв, точніше індоаріїв.

У зороастризькій міфології згадується надзвичайно чистий струмок, що бере свій початок на самісінькій вершині світової гори Хукар'ї (Памір). Саме з нього і починається Ардві (Сирдар'я). До речі, таким же іменем в Авесті названа богиня Ардві-Сура, якій молилися архаїчні арії (мешканці Семиріччя):

Такую дай удачу,

Благая Ардви-Сура,

Чтоб сына Арватасны

Могучего Виштасну

Наставил думать в Вере,

И говорить по Вере,

И действовать по Ней.

Дала ему такую,

Удачу Ардви-Сура,

Всегда тому, кто верно

Свершает возлияния,

Дающие удачу.

Молюсь ей ради счастья… [Яшт 5:105–106]

Так, зокрема, молився Спітала (в Авесті це родове ім'я належить пророку Заратустрі). Що характерно, молитви Ар-дві-Сурі, а також горі Хунгари чи Хукар'ї (звідки несе свої води ріка) присутні на багатьох сторінках Авести, вони, по суті, складають зміст священної книги зороастризму.

У контексті заявленої теми не можу обійти увагою Велесову книгу. Назва її другої глави звучить досить промовисто: «Арій і його сини. Вихід із Семиріччя» [Див.: Велесова книга. — М., 1994].

Читач, напевно, пам'ятає дискусію щодо достовірності й важливості нещодавно виданої у Москві й Києві «Велесової книги», справедливо названої фахівцями «Руськими Ведами», її оригінали знайшов білогвардійський офіцер, артилерійський полковник Ф. Ізенбек у маєтку князів Задонських, поблизу Харкова, під час громадянської війни. Не що інше як голос «зверху» напоумив офіцера відступаючої армії зібрати напівзітлілі дощечки, не розгубити їх у поневіряннях до самого Брюсселя, де він осів у 1922 році, і передати їх у розпорядження вчених. Дослідженням, зокрема, дешифруванням текстів Велесової книги активно займалися М. Шкавритко, С. Лесной, А. Кур, Ю. Миролюбов. Останній навіть зробив копії оригіналу [Подальша доля оригіналу цього безцінного документа,