Богдан Сильвестрович Лепкий - Не вбивай

— А може, ти, Мотре, не рада? — питався, беручи її за руку. — Говори щиро. Якщо ти не можеш покійно дивитися на мене, то піду собі геть, і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вір мені, не можу,

Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марія Федорівна дивувалася, звідки в нього стільки лагідної терпеливості набереться. Жалувала його.

Мотря отямилася.

— Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя — неприкаянна.

Оперлася плечами об липу і дивилася на зорі. Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути було, як вертав товар із паші...

— Ось яку гарну нічку посилає Господь, — почала тітка. — Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю.

І пішла.

Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви рисував. Мотря дивилася на зорі. Нараз, не зводячи очей із неба, спитала:

— А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді такий лицар, як кажуть? Чуйкевич дальше шаблею по стежці водив.

— Доводилося мені битися зі шведами, і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождові свойому і за ним по славу, як птахи у вирій, летять. Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома лишили, але трусів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, подло...

— А їх король?

— Що ж тобі про нього казати? Він, як кождий великий чоловік, у легенді живе. В легендах, як у хмарах, ходить. Невстрашений і грізний у бою, все напереді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий.

— Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті... Багато їх, тих лицарів шведських?

— В тім то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять.

— Як то собак?

— А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить.

— І не втече?

— Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає.

— В них собаки, а в нас? — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.

Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.

Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.

І, забуваючи про все, він, дивлячись Їй просто в очі, спитав:

— Мотре, а що ж буде з нами?

Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.

Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:

— Що буде з нами, питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі.

— Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов нігде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре.

— Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?

— Навіть після того.

— Правду кажеш?

— Як на сповіді святій.

Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гілками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.

Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:

— І не соромно тобі гетьманову коханку любити?

Чуйкевич і собі з місця зірвався:

— Мотре, — прошипів, — уразила ти мою найболючішу рану!

Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.

— Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку. — Я по щирості спитала.

— Мотре! — почав з жалем Чуйкевич. — Ти навіть не догадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою, як між молотом і ковалом, лежало.

— І ти видержав удари?

— Я переміг свій біль... Я не можу тебе не любити.

— Дивно!

— Сам собі дивуюся, Мотре.

В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.

— Знаєш що? — почала нараз, зміняючи свій голос, Мотря. — Говорім як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути.

— І буду.

— Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?

— Правди хочу, Мотре.

— Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу.

— Гетьмана любиш?

— Люблю свою мрію, а більше не питай.

Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця. , — А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів? Чуйкевич кріпко стиснув її руку.

— Спасибі тобі, Мотре!

— Сплетням не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?

— Розумію.

— Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки.

Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:

— Стривай! Послухай і мойого слова.