Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Уже почало смеркатись, коли всі відвідувачі розійшлись і ми з Пархоменком лишились удвох. Родом із Полтавщини, на кілька років старший від мене, але ще не одружений, він був досить флегматичний, але дуже наполегливий у своєму прагненні вступити до університету й здобути вищу освіту. У гетьманському Києві він не залицявся до дівчат, не вельми цікавився й політикою, весь вільний час віддаючи підручникам, щоб скласти екстерном іспит за гімназію. Вимушене кочування з міністерством стало на перешкоді до здійснення його давньої мрії і спричинилось до того, що він став уважно стежити за політичними подіями, від розвитку яких залежало, коли він знову зможе взятись за підручники. У розмові зі мною Пархоменка цікавило насамперед, чи стоять іще на місці в Києві український та Володимирський університети, чи не скасували їх більшовики і що сталося з чотириповерховим будинком нашого міністерства шляхів. Відповівши нашвидку на всі його малозначні питання, я попросив Пархоменка поінформувати мене про становище в Кам’янці й взагалі на території УНР. Важко зітхнувши, Пархоменко поволі звільнився від своєї флегматичності й став жваво розповідати, якої біди зазнали всі співробітники фінансового департаменту в своєму кочуванні з місця на місце.

— Особливо скрутно стало у Волочиську. З одного боку натискають поляки, і вже чути дальню канонаду їхньої артилерії, а з другого боку — з Чорного острова приперли нас усіх більшовики. Ну просто надходить край усьому! Тоді не тільки повиганяли з вагонів інтендантів та військових писарів, а й усім чоловікам з міністерств пороздавали рушниці, і сам Петлюра повів у наступ це немуштроване військо. Бий тебе Божа сила! Узяв рушницю і я, хоч зроду не тримав її в руках… Оповідали потім полонені, що більшовицький розвідувальний літак, побачивши на коліях Волочиська і Підволочиська силу-силенну потягів, вирішив, що до нас прибули свіжі підкріплення, й повідомив більшовицьке командування, котре наказало своїм частинам відступати. Отак спільними зусиллями ми одігнали більшовиків, а тут і справді наспіла підмога: Галицька армія стала переходити через Збруч, за яким поляки вже не переслідували и. Почався наш загальний наступ, коли невдовзі звільнили Кам’янець і здобули Проскурів. Тепер і ми, урядовці міністерств, зітхнули спокійно: у нас забрали назад рушниці й розпустили по міністерствах на роботу, а за кілька днів усі міністерства й штаби шугнули через Гречани в Кам’янець, де й осіли по цей день. Проте й тут мало не спіткало всіх лихо. Захоплене першими перемогами українське військо успішно розвивало наступ на схід, південь і північ. Здобуто Могилів-Подільський, обложено Жмеринку, а тут якась більшовицька частина прорвалась із Старокостянтинова, захопила Проскурів, де повбивала в шпиталях поранених і хворих козаків, і швидким маршем кинулась до Кам’янця, щоб одним ударом покінчити з урядом і тилами нашої республіки. У місті знялась паніка, а в міністерствах стали готуватись до втечі на мобілізованих селянських возах у Румунію, бо більше тікати не було куди… Кам’янець, наша тимчасова столиця, був, власне, безборонний: усі бойові частини — на фронті, а в місті тільки формується кіш охорони республіканського ладу, цебто звичайна міліція, та стали прибувати рекрути до запланованого першого рекрутського полку, складеного з молодиків призовного віку, яким треба ще пройти добрий вишкіл, перше ніж вони являтимуть собою хоч трохи боєздатну силу. Лише в селі Смотрич, за шістнадцять кілометрів від Кам’янця, стояла Житомирська юнацька школа — єдина з військових шкіл, що заціліла після численних боїв і тепер спішно готувала старшинські кадри для української армії. Її і кинуто тепер назустріч більшовицькій групі без усякої надії, що їй поталанить оборонити Кам’янець. Катастрофа була б неминуча, якби не нагодився з своїми січовими стрільцями полковник Роман Сушко.

Наказавши стрільцям зняти з себе всякі українські відзнаки та намагатись говорити між собою по-російському, проходячи через українські села, й називати себе «советским полком», Сушко вдало зайшов у тил більшовицькій групі й ударив на неї в той час, коли юнаки Житомирської школи, розсипавшись ріденькою лавою під містечком Лянцкорунню, ледве відбивали ворожі атаки.

Несподіваний удар з тилу враз прохолодив більшовицьке завзяття. Застукані між двома вогнями, втративши зв’язок із щлом і не маючи ніякого уявлення про сили супротивника, більшовицькі командири розгубились, а червоноармійці кинулись урозтіч. Полковник Сушко перехопив ініціативу бою і залишив більшовикам для відступу тільки одну щілину через глибокий яр, а на горі, з обох боків яру, поставив замасковані кущами кулемети. Скільки тут було посічено стрілецькими кулями очманілих червоних вояків — не злічити! Решта, не бажаючи лягати трупом у цій щілині смерті, підняла вгору руки й віддалась на ласку й розправу переможців. Комісарів, командирів і євреїв, як водиться, розстріляли, червоно-армійців росіян і мадярів одшмагали шомполами й пустили на чотири вітри, а полонених українців, нещодавно мобілізованих парубків із Чернігівщини, взяли до війська, перевівши їх через своєрідний іспит, що нагадував дуже давній прийом до Запорозької Січі. Замість питати, чи віруєш у Бога, перехрестись та прочитай «Отченаша», тут ставили тільки одне питання: «Як ти гадаєш — що треба робити з комуною?» — «Комуну треба розігнати!» — відповідали бадьоро хлопці, раді, що залишились живі. Цієї відповіді було досить, щоб кожного записували в якийсь курінь та сотню і повертали йому зброю.

Отак було ліквідовано більшовицький прорив, що мало не покінчив з існуванням УНР. Наступ Галицької армії на Житомир і Волинь усунув повторення такої небезпеки з півночі, бий її сила Божа! — закінчив свою розповідь Пархоменко, і ми вже хотіли були лягати, коли Пархоменко, пригадавши, що я колишній козак 2-го Запорізького полку, сказав:

— А ти знаєш, що твого полковника Болбачана три дні тому розстріляли в Балині?

— Як?! Хто розстріляв? За що? — не повірив я своїм вухам, аж підвівся з постелі.

— Його судив державний суд за спробу державного перевороту…

За спробу державного перевороту? Засудив український військовий суд? Полковника Болбачана?.. Це ніяк не вкладалося в моїй голові, і я став розпитувати Пархоменка про все, що міг він дізнатись із газетних повідомлень та всяких чуток про цю дивовижну подію.

Полковник Петро Болбачан зовсім не скидався на авантурника, як ті численні отамани, що рясно наплодились під час протигетьманського повстання; не був він і звичайним офіцером колишньої російської армії, що пристав до українських формувань, бо не було куди податись під час розпаду старої армії на фронті й зв’язаної з цим анархії. Син сільського священика з Хотинського повіту в Бессарабії, він мав, певно, в своїх жилах домішок молдаванської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж