Ніна Боден - Збігло літо

— Овва! — вигукнув він. — Його величність спить!

Зібгавшись калачиком, хлопчик спав у тісному закутку між стінкою й дверима. Голова його ледь звисала на тонкій шиї, немов важка квітка на тонкому стебельці. Він тихо посопував.

— Коли бачиш людину на власні очі, ставлення до неї змінюється, — сором’язливо признався Саймон. Він дивився на Мері якусь хвилю і враз заусміхався. — А крім того, я, здається, придумав, що з ним робити?

Вони всілися на сходах.

— Його не можна залишати тут, — пояснював Саймон. — Поліція стежить за кабінками. Волоцюги часто ламають замки і сплять у кабінках. А тому я подумав про крамничку мого дядька Хорейса. Дядька зараз там нема, і крамничка замкнута, але я знаю, як туди пробратися. Ми всі підемо до крамнички, тільки-но стемніє. Одразу після вечері.

— Після вечері я повинна лягти спати, — сказала Мері.

На його обличчі з’явився насмішкуватий вираз.

— Але ти можеш якось вибратися з дому, правда ж? Ти повинна прийти, адже ви подружилися.

— Він розмовляє по-англійському, — сказала Мері. Вона зовсім забула сказати йому про це. — Якраз перед тим, як ти вернувся, він заговорив зі мною. Ти був неправий, коли казав, що він з Пакистану. Він з Африки, з Кенії. Його звати Крішна Патель.

Позаду, з кабінки, почувся хрипкий стогін, ніби Крішна на відгукнувся на своє ім’я уві сні. Вони увійшли всередину.

Хлопчик ворушився і тер очі.

— Зачини двері, — сказав Саймон, і Мері потягла за ручку. Тепер світло проникало всередину тільки крізь щілини.

Хлопчик схопився на ноги, та одразу застогнав, похитуючись.

— Судома, — сказав Саймон. Він потер йому ногисуглобами пальців. — Ану потупай, розжени кров.

Та хлопчик, видно, ще не прочумався від сну. Він стояв, погойдуючись, і позіхав.

— Хай ще полежить, — запропонувала Мері.

Нагачку висіли купальні рушники. Від них відгонило пліснявою, але це краще, ніж нічого. Мері розстелила рушники на підлозі й Крішна ліг на них. Він згорнувся калачиком, засунувши палець у рот, — як мала дитина.

— Вважай, що вибув з гри, — сказав Саймон. Він опустився навколішки й сказав хлопчикові на вухо: — Ми тебе тут замкнемо. Але ми скоро вернемося. Якщо прокинешся раніше, чекай. І щоб ніякого шуму!

— Не кричи на нього, — сказала Мері. Вона доторкнулася до хлопчикової щоки, він розплющив очі й подивився на неї. — Чому ти одразу не сказв, що знаєш англійську мову?

Він вийняв палець із рота.

— Я боявся, — сказав він.

Мері також трохи побоювалася. Добре Саймонові говорити, — мовляв, виберись якось із дому з настанням темряви, — бо він не знає тітки Еліс, яка на ніч замикає всі двері й вікна, щоб не вдерлися грабіжники, а насамкінець завжди заходить до кімнати Мері, щоб перевірити, чи вона спить. Легше втекти від руки озброєного вартового, ніж уникнути пильного ока тітки Еліс. «Вона боїться, що я втечу й розкажу кому-небудь, як вона з мене знущається», — казала сама собі Мері за вечерею, сидячи перед телевізором, бо до того часу, коли вона дістався додому, дідусь з тіткою Еліс уже повечеряли і тітка Еліс одягла пальто, збираючись на пошуки племінниці.

Мері пояснила, що вона гралася зі своїми новими приятелями й забула про час. Тоді тітка Еліс запитала: «А хїба твої друзі не повинні були йти додому?» Вона була сердита, бо розхвилювалася за неї, і тепер, пригадавши всі ці подробиці, Мері нахмурилася і, втупившись у телевізор, подумки вела далі: «Вона не хоче, щоб у мене були друзі, боїться, що я їм розкажу про неї. Вона навіть ладна тримати мене під замком, але не наважується, бо все це може здатися дивним жінці, яка приходить нас прибирати.

Саме цієї миті до кімнати увійшла тітка Еліс. Помітивши, що в Мері похмурий вигляд, вона збентежено спитала:

— Ти вже поїла, моя люба? Може, ще хочеш?

Мері промовчала. От якби на дверях її кімнати був замок! Тітка Еліс тоді не змогла б увійти.

— Мовчиш, як води в рот набрала, — з усмішкою сказала тітка Еліс. — Може, яблучко з’їси? Хто яблука їсть, той ніколи не хворіє.

Мері ще більше насупилася. «Коли я засинаю, вона, мов злодій, пробирається у мою кімнату, нишпорить скрізь, рознюхує…»

— Тітонько Еліс, я прошу вас не заходити до моєї кімнати, коли я вже в ліжку, — сказала вона.

Тітка Еліс так образилася, що Мері стало шкода її.

— Я тільки хотіла сказати… Просто мені боязко, коли я лежу й думаю, що ви тихенько ввійдете й дивитиметеся на мене, коли я спатиму, — почала виправдовуватися Мері.

Запала тиша, і було чути, як бурчало в шлунку тітки Еліс.

— Я зовсім не хотіла тебе лякати, — сказала по паузі тітка. — Я хотіла тільки дізнатися, чи все гаразд… — І враз окинула Мері пильним поглядом. — Я і не думала, що ти така нервова.

— Я не нервова. — Мері спробувала уявити, що б вона відчувала, якби була нервова. — Просто в темряві все здається інакшим. І одяг на стільці, і вішак на дверях. А коли ти вже засинаєш і раптом двері відчиняються, то боїшся, бо не знаєш, хто входить…

Тітка Еліс усміхнулася до Мері:

— Гаразд, я більше не буду. Коли я була мала, то також боялася темряви. Моя няня зачиняла мене на замок у комірчині під сходами, коли я її не слухалася. Там було темно, як у підземеллі.

— А навіщо ви їй дозволяли? Я на вашому місці кричала б, — сказала Мері.

Тітка Еліс зітхнула.

— Вона казала, що там живе крокодил, і він з’їсть мене за одну мить, якщо я хоч пискну.

«Отже, тітка Еліс завжди була така недоумкувата», — подумала Мері. Очевидно, ця думка відбилася в неї на обличчі, бо тітка Еліс одразу додала:

— Звичайно, я знала, що там нема ніякого крокодила. Так само, як ти знаєш, що одежа на вішаку — це тільки одежа і нічого більше. Через те я й залишаю завжди для тебе ввімкненим світло на сходовій клітці.

Перехід від крокодила в комірчині до світла на сходовій клітці видався Мері трохи дивним, але водночас змусив її замислитися. Коли Мері трохи пізніше пішла побажати дідусеві й тітці Еліс добраніч, вона поцілувала не тільки дідуся, а й тітку. Досі вона уникала цього, бо їй було бридко дотрокатися до окулярів тітки Еліс і її жорстких волосків на підборідді. А тепер Мері ткнулася в холодну оправу тітчиних окулярів, укололася об волоски, але їй не було так неприємно, як вона того чекала. Тітка Еліс аж розцвіла від задоволення й дзвінко розсміялася.

— Яка честь! — сказала вона.