Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 3

Тобто історик князь М. М. Щербатов відкритим текстом заявив, що Кенігсберзький літописний звід — це звичайна халтура, «підготовлена для навчальних занять». Гадаю, російський князь знав, про що говорив.

Ось чому 4 грудня 1783 року з’явився указ Катерини II про створення «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова». А згодом з’являються декілька указів про запровадження жорсткої цензури і закриття «вільних друкарень».

Все ставилося на своє місце. Інакодумства в імперії бути не могло.

Вже під час «однодумства» і жорсткої цензури в 1792 році видали «третю частину Історії (В. М. Татіщева. — В. Б.), яка відповідає 4–й книзі друкованого видання» [15, с. 90].

Четверта книга (третя частина) «Історії» В. М. Татіщева охоплює період з 1238 до 1462 року. Саме викладом матеріалу, який охоплював татаро–монгольський період (з 1238 до 1462 року), Катерина II встановила правила подачі історії Московії того періоду. Це трактування й оцінка історичних подій 1238–1462 років у Московії панує і в наш час.

Показово: якщо текст «Історії» В. М. Татіщева має багато різних варіантів, то третя частина цієї «Історії» існує в єдиному варіанті. Цим усе сказано!

Перші осмислені сторінки історії Московії, написані В. М. Татіщевим та М. В. Ломоносовим, або зовсім не побачили світ, або дійшли до нас спотвореними.

А далі лавиною пішли катерининські «загальноросійські літописні зводи».

6

Працюючи у 2003–2004 роках над підготовкою до видання моєї книги «Відкриття Великоросії», редакція «Діокора» запросила консультанта—історика Бориса Івановича Яценка, одного з кращих фахівців із вивчення Давньої Русі. Професор уважно прочитав перше, повне видання книги «Країна Моксель» і підготовлений до друку скорочений варіант цієї книги під назвою «Відкриття Великоросії». У присутності редакторів видання ми мали з Борисом Івановичем дві тривалі розмови на тему книги.

Професор Яценко справив на мене враження як геніальний фахівець з тематики «Слова о полку Ігоревім». Я насолоджувався його викладом тексту, поясненням подій давнього часу, ходом думки вченого. Згодом, після видання книги, ми вже із власної ініціативи мали декілька добрих зустрічей. Він подарував мені свою книгу «Слово

о полку Ігоревім» та його доба», яку я перечитую постійно, насолоджуючись логікою мислення автора та геніальним текстом.

Під час однієї з наших зустрічей я звернув увагу Бориса Івановича Яценка на парадоксальний момент, що стосується написання «Слова». Автором геніального твору є великий патріот Русі, який пережив погром Києва та осквернення його святинь Андрієм Боголюбським 1169 року. Саме через це, на мою думку, слов’янський літописець–патріот не міг воздавати хвалу ростово–суздальському князеві фінської землі. Людина, яка написала «Слово о полку Ігоревім», безсумнівно, належала до слов’янського етносу. Це був патріот свого народу і він достеменно знав, що «Залешанська земля» в 1185 році була заселена фінськими племенами. Люди «Залешанської землі» та їхні князі були чужими для слов’янського етносу київської землі. Вони були неприхованими ворогами. Навіть стародавні літописи свідчать про те. В жодному старовинному літописі ростово–суздальська земля в X, XI, XII, XIII, XIV, XV століттях не називалася Руссю.

У своєму знаменитому листуванні з російським професором Михайлом Петровичем Погодіним наш великий земляк, перший ректор Київського університету, професор Михайло Олександрович Максимович ще в 1837 році довів до відома московських ура–патріотів незаперечну істину. Послухаймо і запам’ятаймо:

«Ще Карамзін зауважив за нашими літописами, що Руссю, або Руською землею вг старовину у нас називається… Київська, або Південна Русь. Думку про перехід і поширення на північні області Руського імені з нашого Київського півдня започаткував Чеботарьов; але систематично її розвинув у своїй школі Каченовський» [1, с. 57].

Отже, Петро І в 1721 році, викравши в Києва назву «Русь», присвоїв це ім’я Московській державі і населенню, а підручний Катерини II професор Харитон Андрійович Чеботарьов узаконив цю крадіжку стосовно писемних джерел і минувшини Х–ХV ст. Так би мовити, своя рука владика: що хотіла, те й зробила.

Ми пам’ятаємо: саме Х. А. Чеботарьов був одним із головних персонажів знаменитої катерининської «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії».

У 1185 році, коли відбувся Ігорів похід на половців, «Залешанська земля» не мала жодного стосунку до Русі. Можна сміло вважати, що текст зі «Слова»:

«Великий княже Всеволоде!

Не мислію тобі прилетіти здалеку отчого золотого престолу поберегти.

Ти–бо можеш

Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти.

Якби ти був, то була б чага по ногаті, а кощій по різані.

Ти–бо можеш по суходолу живими шереширами стріляти — завзятими синами Глібовими» [5, с. 96]— велетенський «доважок брехні» катерининської «Комісії». Тим більше, що ростово–суздальська земля в ті часи перебувала в дикому запустінні. І ні князі тієї землі, ні її народ не були гідні такої хвали. Подібні слова — звичайна історична вигадка, щоб не сказати гірше: цілковита маячня!

Згадаймо: 25 лютого 1169 року війська Ростово–Суздальського князівства були повністю розгромлені під Новгородом. Я не наводитиму виписку з літопису, бо нижче щось подібне наведу стосовно Ліпицької битви 1216 року. Скажу тільки одне: новгородський літописець засвідчив, що після тієї битви«…купляху суждальць по 2 ногате» [3, с. 33], тобто удвічі дешевше, ніж овець! Отака велич!

Згідно з літописом, Андрій Боголюбський втратив близько 12 тисяч людей загиблими і полоненими. Нагадаю читачам: у ті часи вся «Залешанська земля» мобілізувати більшої військової сили просто не могла. Однак, за іншими літописами, вже на початку березня того ж таки 1169 року Андрій Боголюбський взяв штурмом Київ, осквернив його святині і спалив храми.

Здавалося б — історичний нонсенс. Як можна перекинути розгромлені та знищені війська за 5 днів з півночі на південь? Але, як бачимо, за московськими літописними зводами все можливо. Не станемо вести мову про абсолютні неузгодженості в літописах. Приймемо подані факти за історично достовірні. І додамо до них ще декілька.

У 1172 році ростово–суздальські війська були розгромлені в Булгарії, а в 1174 — знову розбиті під Вишгородом. В

1184 році у великому військовому поході в Булгарію був розгромлений молодший брат Андрія Боголюбського — так званий Всеволод Велике Гніздо, який вступив на княжіння. До речі, додамо, що й наступні його походи (1186 і 1205 років) закінчилися повним крахом.

Але найбільш наочним прикладом страшенного дикунства й відсталості ростово–суздальської землі XII- XIII ст. слугує так звана битва на ріці Ліпиці (між Ростовом і Суздалем), що відбулася в 1216 році. Зверніть увагу на рік цієї битви. Адже протягом усього існування ростово–суздальської землі, починаючи від 1137 року аж до військової навали хана Батия, нічого позитивного, що кардинально