Ентоні Берджесс - Механічний апельсин

Людвіга вана. Це був так званий бюст — кам’яна вєщь із довгим кам’яним чубом, порожніми глазамі й великою збористою хустиною на шиї. Я одразу відвів погляд і прошепотів:

— О, яке диво! Буде моє!

Та коли я йшов до бюста, вирячивши на нього глаза й жадібно простягнувши лапу, то не вгледів на підлозі блюдечко з молоком. В одне з них я ступив і підковзнувся.

— Тьху ти! — сплюнув я, намагаючись утримати рівновагу. Одначе та стара ципа дуже спритно і з дивовижною, як на її вік, скоростью підскочила ззаду й ну гамселити мене — гуп-гуп! — по голіверу ціпком. Я не втримався, впав навкарачки й, лайнувшись: «Хай тобі чорт!» — спробував підвестися. Але стара знову накинулась на мене — гуп-гуп! — примовляючи:

— Ох ти ж малий пройдисвіте! Блощиця, що залазить у будинки чесних людей!

Мені набридла ця гра в «гуп-гуп», тож коли ціпок знову опустився на мене, я вхопився за його кінець і смикнув до себе. Тепер уже стара захиталась і, щоб не впасти, вчепилася за стіл, але потягла за собою скатертину з глеком та пляшкою молока. Пляшка перекинулася, розбризкуючи молоко на всі боки, а стара гепнулася на підлогу, але все так само гарчала:

— Ну, клятий хлопчисько, начувайся!

Тут усі коти перелякались, забігали, застрибали, засичали одне на одного й стали по-котячому рубатися лапами. Вяу-у-у! Ш-ш-ш! Р-р-р! Я скочив на ходулі. Поруч сіпалась і гарчала ота паскудна стара каракатіца, силкуючись і собі підвестися, тож я малєнько копнув її в ліцо.

— Уа-а-а! — заверещала вона, і я побачив, як її вкрите плямами й прожилками ліцо в тому місці, куди я вдарив, відразу посиніло.

Ставлячи ногу, я, мабуть, наступив на хвіст одному з котів, що піщалі й дряпались, бо почув нестямне «вяу-у-у!» Навколо моєї ноги обкрутився клубок шерсті й випустив зуби та пазурі — сиплючи прокльонами й намагаючись струсити з ноги ту тварюку, я переступив із маленькою срібною статуеткою в руці через стару ципу на підлозі й знов рушив до улюбленого свого Людвіга вана з похмурого каменю. Але відразу втрапив ногою в блюдце, по вінця наповнене вершками, і ледве не беркицьнувся вдруге. Картина була б досить-таки кумедна, якби це сталося з кимось іншим, а не з покірним вашим оповідачем. Цієї миті старуха пролізла між котами, що билися і верещали, й учепилася за мою ногу, так само завиваючи: «Уа-а-а!» Я втратив рівновагу й гепнувся в розлите молоко та на сплетених у бійці котів, а стара каракатіца заходилася тузити кулаками мене по ліцу, вигукуючи:

— Шматуйте його, бийте, видирайте нігті цьому мерзотному тарганиськові! Вона зверталася, звісно, до своїх котів, і кілька з них, наче послухавшись старухі, скочили на мене й почали дряпатись, як бєзумниє. Тут уже я й сам здичавів, братва, і розкидав тих тварюк на всі боки.

— Не чіпай моїх киць, гадино! — вереснула бабушка і вчепилася нігтями мені в ліцо.

— Ах ти ж брудна стара кошолка! — скрикнув я, тоді замахнувся маленькою срібною статуеткою, тюкнул її по голіверу й так стулив нарешті їй пельку.

Коли я звівся серед тих котіків і кошєчєк на ноги, то почув удалині вой поліційної сирени й бистро збагнув, що ця стара котяча каракатіца розмовляла не зі своїми нявчиками, як мені здалося знадвору, а дзвонила до поліції. Вона запідозрила щось лихе відразу, щойно я натис кнопку звонка, вдаючи, ніби благаю допомоги. Зачувши те страхітливе завивання «рожєвоза», я метнувся до вхідних дверей і довгенько вовтузився із засувами, ланцюжками, клямками та всякими такими іншими запобіжними вєщамі. Тож коли я зрештою відчинив двері, надворі мене чекав лише Дим — двоє інших так званих кентів уже накивали п’ятами.

— Тікаймо! — гукнув я до Дима. — Сюди їдуть рожі!

— Ось ти їх і зустрінеш! — відказав він. — Ух-ха-ха!

І я побачив, що в руках у нього «уж»! Дим легенько махнув ним — вж-ж-ж! — і майстерно поцілив мені в глаза, я ледвве встиг їх заплющити. Осліпнувши від страшенного болю, я застогнав, а Дим промовив:

— Мене обурило те, як ти повівся, кенте. Даремно ти вчинив так зі мною, братику.

Потім я почув, як загупали його великі важкі черевики, і звичне «ух-ха-ха!» помалу розтануло в пітьмі. А за хвилю під’їхала поліційна машина, паскудно завиваючи, наче якийсь безумний звєрь. Я також підвивав, навіть істерично хихотів і бився голівером у стіну в передпокої, а з міцно заплющених глаз, що палали від болю, струменіла пасока. Коли вскочили фараони, я навпомацки посувався до виходу. Певна річ, я їх не бачив, але почув кроки й відчув вонь від тих покручів. Вони грубо схопили мене, скрутили руки й потягли за собою. Я ще почув, як один фараон гукнув з кімнати, де було повно котіков і кошєчєк:

— Тяжко поранена, але дихає.

— Яка приємна несподіванка! — почув я голос іншого фараона, коли мене бистро й безцеремонне заштовхали до машини. — Маленький Алекс власною особою!

— Я осліп! — крикнув я. — Бог вас покарає, грязниє нєдоноскі!

— Ото, які слівця! — засміявся фараон і затиллям долоні — а на пальцях у нього були персні чи щось таке — ляснув мене по губах.

— Бог вас приб’є, вонючіє подкідиші! Де решта? Де мої кенти, оті паскудні зрадники? Один із тих мерзкіх братіков ударив мене ланцюгом по глазах. Схопіть їх, поки вони не втекли! Це все вони придумали! І мене присилували. Я не винен, Бог вам не простить!

У відповідь я почув дружний регіт фараонів. Потім вони впіхнулі мене в куток фургона, а я все правив своєї про так званих кентів, аж поки збагнув, що це — марна річ. Хлопці, певно, вже встигли повернутися до бару «Герцог Нью-Йоркський» і влити пива й шотландського віскі в безвідмовні пасті смердючих старих цип, які знову белькотіли: «Спасибі, хлопчики. Хай благословить вас Бог! Ви весь час були тут, хлопчики. Нікуди не зникали з наших очей».

Поки ми їхали з ввімкненою сиреною до «рожаловкі», я сидів, затиснутий між двома фараонами, дістаючи від тих реготливих громил то штурхана то зуботичіну. Нарешті я трохи розплющив глаза й побачив крізь сльози примарне місто, що пролітало за вікном — вуличні ліхтарі зливалися в одну світлу лінію. Запаленими глазамі я розгледів обабіч себе двох фараонів, розрізнив худу потилицю водія, а поруч із ним — товстошийого