Франц Кафка - Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

певна, — чи не вийде, що ми, забравши меблі, тим самим ніби покажемо Ґреґорові, що втратили надію на його одужання й остаточно полишили на самого себе? Мені здається, що краще не чіпати в кімнаті нічого, хай Ґреґор, коли він знову повернеться до нас, знайде все на своєму місці, так йому легше буде забути те, що сталося.

І тоді Ґреґор збагнув, що, втративши людську мову і ведучи таке самотнє життя в сім’ї, він за ці два місяці відбився й глузду: бо ж хіба інакше він міг би щиро забажати, щоб його кімнату спорожнили? Невже йому справді захотілося, щоб його теплу, гарно обставлену родинними меблями кімнату обернули на порожню коробку, в якій він хоч і міг би вільно лазити, куди хотів, але водночас швидко й цілковито забув би, що колись був людиною? Він і так уже почав усе забувати, і тільки материн голос, якого давно не чув, вернув його до пам’яті. Хай нічого не забирають, хай усе залишиться, як є — без цілющого впливу меблів з ним хтозна-що станеться, а що вони заважають йому по-дурному лазити куди очі бачать, то це невелика шкода, а навіть краще.

Та, на жаль, сестра була іншої думки; вона звикла, щоправда, не зовсім безпідставно, виступати перед батьками великим авторитетом у Ґреґорових справах, то ж і тепер, вислухавши материну пораду, заявила, що треба зробити якраз навпаки: винести не тільки скриню та письмовий стіл, як думалося спочатку, а й решту меблів, окрім справді необхідної Ґреґорові канапи. Звичайно, сестра наполягала на своєму не тільки через дитячу впертість та несподівано й важко здобуту за останній час самовпевненість, а й тому, що справді бачила, як багато Ґреґорові треба місця, щоб він міг лазити собі, де схоче, а меблями він, як видно, зовсім не користується. А може, тут певну роль відіграла нестримна уява, властива дівчатам її віку, яка в кожній події шукає для себе задоволення і яка й підбила Ґрету зробити Ґреґорову тюрму ще страшнішою, щоб потім мати змогу ще більше йому прислужитися. Бо до кімнати, де Ґреґор сам-один лазить по голих стінах, мабуть, ніхто, крім Ґрети, не зважиться зайти.

Так мати й не зуміла переконати сестру, бо від хвилювання почувала себе в цій кімнаті непевно; вона скоро замовкла і знову з усієї сили взялася до скрині. «Ну, без скрині ще в крайньому разі можна обійтися, — подумав Ґреґор, — але вже письмовий стіл конче треба залишити». І тільки-но жінки, крекчучи від натуги, вибралися із скринею за поріг, Ґреґор висунув голову з-під канапи, щоб поглянути, чи не можна обережно і якомога делікатніше порятувати від них письмовий стіл. Та, на жаль, мати перша вернулася назад — Ґрета тим часом у сусідній кімнаті марно намагалася сама зрушити скриню з місця, обхопивши її руками. А мати ж не звикла до Ґреґорового вигляду, їй могло б стати зле, якби вона побачила його, тому Ґреґор злякано позадкував під канапу. Але мати помітила, як заворушилося простирадло, вона зупинилась, хвильку постояла і тихо вийшла з кімнати.

Хоч Ґреґор весь час і переконував себе, що нічого особливого не сталося, просто мати й сестра трохи переставили меблі, проте, як він швидко переконався, їхнє вештання, перемовляння, рипіння меблів, весь цей гармидер дратував його. Він щулився під канапою, тулився до підлоги і бачив уже, що довго не витримає. Вони спустошували йому кімнату, забирали все, що він любив; скриню, в якій лежав лобзик та інше начиння, вже винесли; тепер зрушили з місця письмовий стіл, що за довгий час міцно вгруз у підлогу; біля цього столу Ґреґор працював, як був студентом комерційного училища, готував уроки, як учився в середній школі, ба навіть, як ходив іще до початкової школи, — тепер він справді не мав більше часу думати про добрі наміри матері та сестри, він, власне, майже забув про їхню присутність, бо вони потомилися і працювали мовчки, тільки чути було важкий тупіт їхніх ніг.

І він вискочив з-під канапи — мати й сестра саме відсапувалися у вітальні, спершись на письмовий стіл, — і заметушився по кімнаті, не знаючи, що йому найперше рятувати. Тоді йому впав у вічі портрет дами в хутрах, що висів на порожній уже стіні; він мерщій виліз на стіну і притиснувся до скла, яке його добре тримало і приємно холодило гарячий живіт. Принаймні цей портрет, який Ґреґор увесь затулив собою, в нього вже напевне ніхто не забере. Голову він повернув до дверей вітальні, щоб бачити, як заходитимуть мати й сестра.

Вони довго не дозволили собі відпочивати і швидко повернулися; Ґрета обняла рукою матір і майже несла її.

— Ну, а тепер що ми заберемо? — мовила вона й оглянулась по кімнаті.

Раптом її погляд зустрівся з Ґреґоровими очима. Певне, тільки присутність матері стримала її, вона нахилилась до неї, щоб не дати їй глянути на стіну, і, не подумавши, сказала тремтячим голосом:

— Може, повернемось краще на хвильку до вітальні?

Ґреґор одразу все збагнув: сестра хотіла повести матір у безпечне місце, а тоді зігнати його зі стіни. Ну, нехай тільки спробує! Він сидить на портреті і не віддасть його нізащо. Скоріше стрибне сестрі на голову.

Але Ґретині слова занепокоїли матір, вона відступила вбік, побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах і, ще навіть не усвідомивши як слід, що то і є Ґреґор, скрикнула грубим, різким голосом: «О Боже, Боже!» — і з випростаними руками впала мов нежива, на канапу.

— Ну, стривай же, Ґреґоре! — сказала сестра, злісно глянувши на нього, і посварилася кулаком.

Відколи Ґреґор перевтілився в комаху, це були перші слова, з якими сестра звернулася безпосередньо до нього. Вона вибігла у вітальню по якусь есенцію, щоб привести до пам’яті матір; Ґреґор хотів допомогти — рятувати картину ще буде час, — але так прилип до скла, що насилу відірвався; він теж побіг у вітальню, наче міг щось порадити сестрі, як колись, та тільки й того, що стояв позад неї без діла; сестра, перебираючи різні пляшечки, обернулася, побачила його і так злякалася, що одну впустила на підлогу; пляшечка розбилася, скло поранило Ґреґорові обличчя і якісь пекучі ліки бризнули на нього; тоді Ґрета, не гаючись більше, схопила пяшечок стільки, скільки могла втримати, і побігла з ними до матері, зачинивши ногою двері. Тепер Ґреґор був зачинений від матері, що через нього, може, лежить при смерті; двері він не насмілювався відчинити, щоб не злякати сестру, якій не можна відійти від