Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

подібне, і це справляло вельми гнітюче враження. Я вже подумував, чи не вибратися звідтіля, коли це погляд мій упав на афішу. І, як би ви гадали, Гаррі, що за п’єсу вони ставили?

— Певно, щось на кшталт «Марка-дурка» чи «Німого й невинного». Наші діди полюбляли такі п’єси. Що довше я живу, то більше переконуюсь: що було добре для наших дідів, те для нас уже нездале. У мистецтві, як і в політиці, les grandperes ont toujours tort[35].

— Ця п’єса, Гаррі, і для нас достатньо здала. Це «Ромео і Джульєтта». Правду кажучи, мене аж пересмикнуло від самої думки побачити Шекспіра в такій глухій дірі. Але все ж я відчув деяке зацікавлення; в усякому разі вирішив дочекатися першої дії. Жахливий оркестр під орудою молодого єврея, що сидів за деренчливим піаніно, мало не примусив мене втекти, та ось нарешті завіса піднялась і почалася вистава. Ромео грав тілистий літній добродій з наведеними паленим корком бровами і хрипким трагічним голосом. Ледве чи кращий був і Меркуціо. Його роль виконував якийсь комік з фарсовими вибриками власної руки, котрий явно звик бути запанібрата з гальоркою. Обидва ці актори й декорації — усе це було таке гротескне, що нагадувало радше ярмарковий балаган. Але Джульєтта!.. Гаррі, уявіть собі сімнадцятирічну дівчину, з ніжним, наче квітка, обличчям, з голівкою грекині, з вінком темно-каштанових кіс. Очі її — наче бузкові плеса пристрасті, а вуста — пелюстки троянди… Вперше в житті я побачив таку чарівну вроду! Якось ви сказали, що пафос полишає вас байдужим, але краса — і тільки краса — може у вас викликати сльози. От і я кажу вам, Гаррі: я ледве міг її розгледіти крізь поволоку сліз, які туманили мені зір. А її голос! Я зроду не чув такого! Спочатку дуже тихий, з глибокими лагідними нотками, що, здавалося, просто самі западають у вухо. Потім він посилився і зазвучав неначе флейта або далекий гобой. У сцені в саду цей голос забринів усім тим трепетним екстазом, який ми чуємо в досвітньому співі соловейка.

Моментами в ньому чулася шалена пристрасть скрипки… Ви знаєте, як може зворушувати голос! Ваш голос і голос Сібіл Вейн — їх мені повік не забути! Варто мені заплющити очі, і я чую ваші голоси — кожен з них каже щось одмінне, і я не знаю, котрого слухатись. Як же я міг не закохатись у неї? Гаррі, я кохаю її! Вона для мене все. Щовечора я бачу її на сцені. Сьогодні вона — Розалінда[36], завтра — Імоджена[37]. Я бачив, як вона вмирала в мороці італійського склепу, випивши цілунком отруту з уст коханого. Я стежив, як вона блукала в Арденському лісі, переодягнена чарівним юнаком, — у короткому камізелі, рейтузах і чепурненькій шапочці. Причинна, вона приходила[38] до короля-злочинця і давала йому рути й гірких трав. Була вона й безневинною Дездемоною, і чорні руки ревнощів душили її тонку, як очеретина, шийку. Я бачив її в різних віках і різних убраннях. Звичайні жінки ніколи не розпалюють уяви. Вони обмежені своєю добою. Ніяким чудесам несила змінити їх. Душі їхні пізнаєш так само легко, як і їхні капелюшки, — жодних зусиль на те не треба. В них нема ніякої таємниці. Вранці вони прогулюються верхи в Гайд-парку, а пополудні плещуть язиками за чаєм. У них стандартні усмішки і модні манери. Вони геть в усьому зрозумілі. Але актриса!.. О, актриса — це щось зовсім інше. Чого ви, Гаррі, не сказали мені, що з усіх жінок варто кохати тільки актрис?

— Бо я кохав дуже багатьох актрис, Доріане.

— Атож, бридких істот з фарбованим волоссям і підмальованими обличчями!

— Не гребуйте аж так дуже пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями. Деколи в них є надзвичайні чари, — сказав лорд Генрі.

— Тепер я шкодую, що розповів вам про Сібіл Вейн!..

— Ви не могли не розповісти мені, Доріане. Усе своє життя, хоч би що вам випало робити, ви розповідатимете мені.

— Так, Гаррі, мабуть, це правда. Я не можу таїтись перед вами. Ви маєте якийсь чудний вплив на мене. Навіть якби я вчинив злочин, то й то зізнався б вам. Ви зрозуміли б мене.

— Такі люди, як ви, Доріане, — це примхливі сонячні промені, що осявають життя, і вони не чинять злочинів. Але за комплімент я вам щиро вдячний!.. А скажіть-но тепер… зробіть таку ласку, подайте мені сірники… дякую… які ж насправді ваші стосунки з цією Сібіл Вейн?

Доріан Ґрей схопився з місця, увесь спаленівши; очі його взялися вогнем.

— Гаррі! Сібіл Вейн для мене священна!

— Тільки священні речі й варті, щоб їх торкатись, Доріане! — прорік лорд Генрі з незвичним пафосом у голосі. — Та й чого вам так дратуватись? Адже рано чи пізно, я гадаю, вона буде вашою. Закоханий завше починає з того, що обманює себе, а закінчує тим, що ошукує іншого. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?

— Певна річ! Першого ж вечора після вистави той бридкий старий єврей підійшов до моєї ложі і запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульєттою. Я розлючено напався на нього — мовляв, Джульєтта померла кількасот років тому, і тіло її лежить у мармуровому склепі у Вероні. Він спантеличено витріщив на мене очі — певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.

— Воно й не дивно.

— Тоді він спитав, чи не дописую я до газет. Я відповів, що навіть не читаю їх. Це його страх як розчарувало, після чого він довірливо повідомив мені, що всі театральні критики у змові проти нього і що всіх їх підкуплено.

— Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи із зовнішності, більшість критиків дешево обходиться своїм покупцям.

— Однак і він, очевидно, вважає, що вони йому не по кишені, — засміявся Доріан. — Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, які він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте хоч яка бридка в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми п’ятьма банкрутствами його театр цілковито