Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Напевне, моя мила, — відповів їй чоловік, причиняючи за нею двері.

Коли вона з виглядом райської пташки, що перебула цілу ніч під дощем, випурхнула з кімнати, лишивши по собі легкі пахощі жасмину, лорд Генрі запалив цигарку і плюхнувся на канапу.

— Ніколи, Доріане, не одружуйтеся з жінкою, що має біляве волосся, — промовив він, кілька разів затягнувшись.

— Чому, Гаррі?

— Вони надміру сентиментальні.

— А мені подобаються сентиментальні люди.

— І взагалі не одружуйтесь, Доріане. Чоловіки одружуються з нудьги, жінки з цікавості; тих і тих чекає розчарування.

— Та я й не збираюсь одружуватись, Гаррі. Я занадто закоханий. Це теж один з ваших афоризмів. Я втілюю його в життя, як роблю тепер з усім, що ви кажете.

— У кого ж ви закохані? — запитав лорд Генрі після короткої паузи.

— В одну актрису, — зашарівшись, відповів Доріан Ґрей.

Лорд Генрі знизав плечима.

— Дебют доволі банальний.

— Ви б так не сказали, побачивши її, Гаррі.

— Хто ж вона така?

— Її звуть Сібіл Вейн.

— Ніколи не чув про таку.

— І ніхто ще не чув. Проте колись почують. Вона — геній.

— Любий хлопчику, жінка не може бути генієм. Жіноцтво — декоративна стать. Вони ніколи не мають чого сказати світові, але кажуть, і то чарівно. Жінки уособлюють торжество матерії над розумом, так само як чоловіки — торжество розуму над мораллю.

— Гаррі, як ви можете!

— Любий мій Доріане, це щира правда. Якраз тепер я студіюю жіноцтво, отож знаю напевно. Мушу зауважити, що це предмет не такий важкий, як здавалося б. Я виявив, що жінки переважно поділяються на дві категорії: звичайні і підмальовані. Звичайні — дуже корисні. Якщо треба набути доброї репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок — дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе лише для того, щоб здаватися молодшими. Колись наші бабусі підмальовувались, щоб іскритися дотепністю в розмові — rouge et esprit[33] ішли тоді рука в руку. Тепер те все минулося. Доки жінка виглядає на десять років молодшою за свою доньку, вона повністю вдоволена. Що ж до словесної вправності, то на весь Лондон є лише п’ятеро путніх співрозмовниць-жінок, та й то дві з них не для пристойного товариства… Ну, та нехай… краще розкажіть мені про свою генійку. Коли ви познайомилися з нею?

— О, Гаррі, ваші погляди жахають мене.

— То дарма. Отже, давно ви з нею знайомі?

— Тижнів зо три.

— І де ж ви побачили її вперше?

— Зараз розповім; тільки ви не повинні мене розохочувати, Гаррі! Зрештою, якби я не познайомився з вами, цього ніколи б не сталося. Це ж ви розбудили в мені шалене бажання дізнатись усе про життя. Відтоді, як ми познайомились, кожна жилка стала тріпотіти в мені… Прогулюючись у Гайд-парку чи на Пікаділлі, я пожадливо вдивлявся в кожну зустрічну людину і намагався вгадати, чим вона живе. Дехто приваблював мене, інші сповнювали жахом. Немов якусь витончену отруту було розлито в повітрі… Я палко жадав гострих вражень… І ось якось надвечір, десь так близько сьомої години, я подався на пошуки якихось пригод. Я відчував, що цей наш сірий страхітливий Лондон з його міріадами людей, з його — як то ви казали — ницими грішниками й пишними гріхами, дещо припас і для мене. Тисячі речей ввижалися мені. Вже саме передчуття небезпеки проймало захватом. Я пам’ятав ваші слова з того чудового вечора, коли ми вперше разом обідали, що справжній сенс життя полягає в шуканні краси. Сам не знаючи, чого сподіваюся, я вийшов з дому і подався в напрямку до Іст-Енду. Там я невдовзі заблукав у лабіринті занехаяних вуличок і похмурих бульварів без жодної травинки. Було, мабуть, пів на дев’яту, коли я минав якийсь жалюгідний театрик з величезними газовими ріжками й ляпуватими афішами біля дверей. При вході стояв бридкий єврейчик у цілковито чудернацькій камізельці і курив смердючу сигару. Волосся в нього було масне й кучеряве, а на брудній сорочці виблискував величезний діамант. «Чи не зволите ложу, мілорде?» — звернувся він до мене і догідливо скинув капелюха. Цей курдупель був дуже кумедний. Ви, звичайно, сміятиметесь, але я таки ввійшов і заплатив цілу гінею за ложу біля сцени, хоча й досі не можу збагнути, чого я так зробив. Але ж якби не це, любий Гаррі, якби не це — я пропустив би найчудовіший роман свого життя! Ви смієтесь? Це просто не по-товариському, Гаррі…

— Я не сміюсь, Доріане, а якщо й сміюся, то не з вас. Але вам не слід казати «найчудовіший роман свого життя» — радше скажіть: «перший роман». У вас завжди будуть закохуватись, і ви завжди будете закохані в кохання. Grande passion[34] — привілей тих, що живуть у неробстві. Це єдине пуття з непрацюючих класів. Не журіться, у майбутньому ви матимете ще багато гострих відчуттів! А це лише початок.

— Ви гадаєте, що мої почуття аж такі поверхові? — обурився Доріан.

— Якраз навпаки: я гадаю, що аж такі глибокі!

— Тобто як?

— Любий мій хлопчику, справді поверхові почуття в тих людей, які лише раз у житті кохають. Те, що вони називають постійністю і відданістю, — це просто летаргія звички або ж брак уяви. Вірність для емоційного життя — те саме, що незмінність і послідовність у житті інтелекту, — тобто це просто визнання своєї неспроможності, та й годі. Вірність! Колись я зацікавлюся нею ближче. У вірності є жадібність власника. Багато речей ми відкинули б, якби не боялися, що інші їх підберуть… Але не перебиватиму вас. Розповідайте далі.

— Отже, я опинився в поганенькій тісній ложі, а просто переді мною красувалася абияк розмальована завіса. Визирнувши з-за куртини, я почав оглядати залу. І стіни її, і стеля були оздоблені з кричущим несмаком, де не кинь — купідони й роги достатку, немов на дешевому весільному торті. На гальорці й у задніх рядах партеру публіки було вщерть, а перші два ряди обшарпаних крісел були порожні, та й на тих місцях, які вони, мабуть, вважають за бельетаж, ледве чи була хоч одна душа. Між рядів ходили жінки, продавали апельсини та імбирне пиво, і вся зала немилосердно лускала горіхи.

— Достоту, як у театрі Шекспірових часів!

— Так, щось