Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

завдячує «бардові» — так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не особливою відзнакою.

— Це і є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. А от розоритися через поезію — це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?

— Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені здалося… А старий єврей не відлипав, немов затявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?

— Ні, не думаю.

— Але чому ж, любий Гаррі?

— Колись при нагоді скажу. Але зараз я хочу слухати далі про цю дівчину.

— Про Сібіл? О, вона така сором’язлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві — вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатки і, осміхаючись, щось велемовно просторікував перед нами, а ми обоє дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене «мілордом», тож я мусив запевнити Сібіл, що я ніякий не лорд. А вона сказала мені просто: «Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц».

— Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..

— Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой із п’єси! Вона нічого не відає про реальне життя. Мешкає вона разом з матір’ю, виснаженою, змарнілою жінкою, котра першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капулетті. По матері видно, що колись вона бачила кращі дні.

— Стрічав я таких жінок. їхній вигляд завше нагонить нудьгу, — пробурмотів лорд Генрі, розглядаючи свої персні.

— Єврей хотів розповісти про її минуле, але я сказав, що це мене не цікавить.

— Ви маєте рацію. У трагедіях інших людей є щось безмежно жалюгідне.

— Сібіл — це єдине, що мене цікавить. Що мені до її роду? Від голівки й до ніжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на її гру, і з кожним разом Сібіл стає все чудовішою.

— Так ось чому ви тепер ніколи не обідаєте зі мною! Я ж бо й думав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч воно й не зовсім те, чого я сподівався.

— Гаррі, любий, ми ж кожного дня буваємо разом — чи за полуденком, чи за вечерею, і кілька разів я їздив з вами в оперу, — заперечив Доріан, здивовано розширивши свої голубі очі.

— Але ви щоразу страшенно спізнюєтесь.

— Що ж мені вдіяти? Я не можу пропустити гру Сібіл! — скрикнув Доріан. — Навіть коли вона виступає лише в одній сцені… Мені вже несила жити без неї. Коли я подумаю, що за чарівна душа криється в цьому тендітному тілі, мовби вирізьбленім зі слонової кості, мене проймає благоговійний трепет.

— Ну, а сьогодні — ви, певно, зможете пообідати зі мною, Доріане?

Юнак похитав головою.

— Сьогодні вона Імогена, а завтра буде Джульєтта.

— Коли ж вона буває Сібіл Вейн?

— Ніколи.

— Ну, в такому разі я вас поздоровляю.

— Який ви неможливий, Гаррі! Вона — це всі великі героїні світу заразом. Вона — щось більше, ніж просто окрема особа… Смієтеся? А я вам кажу — вона геній. Я кохаю її і зроблю все, щоб вона покохала мене! Ось ви, Гаррі, осягли всі таємниці життя, то навчіть же мене — як можна причарувати Сібіл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Хочу, щоб усі закохані, які будь-коли жили на світі, почули наш сміх і посмутніли; я хочу, щоб подих нашої пристрасті розворушив їхній порох, розбудив їхній тлін і змусив його страждати! О, якби ви знали, Гаррі, як я її обожнюю!

Кажучи це, Доріан схвильовано ходив по кімнаті. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.

Лорд Генрі спостерігав за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився тепер від того сором’язкого й несміливого хлопця, якого він зустрів у студії Безіла Голворда! Все його єство немов щойно розквітло і вже викинуло пломенистий цвіт. Душа вийшла з потайного сховку, і Бажання побігло їй назустріч.

— І що ж ви гадаєте робити? — спитав нарешті лорд Генрі.

— Я хочу, щоб ви й Безіл пішли зі мною котрогось вечора подивитись на її мистецтво. Я не маю жодного сумніву, що ви теж визнаєте хист Сібіл Вейн. Тоді треба буде вирвати її з рук того єврея. Вона зв’язана контрактом ще на три роки, точніше, на два роки й вісім місяців. Певна річ, я щось там заплачу йому. А коли все це влаштується, заорендую якийсь театр у Вест-Енді і покажу Сібіл людям у всій її силі! Вона зачарує увесь світ так само, як зачарувала мене.

— Ну, це вже чи не занадто, мій любий!

— Але вона на це спроможна! У неї не тільки незрівнянне мистецьке чуття, а й своя індивідуальність. Ви ж часто казали мені, що саме особистості, а не принципи рухають світом.

— Та вже нехай. А коли ж ми підемо до театру?

— Зараз зорієнтуюся… Сьогодні вівторок?.. Тоді, може, завтра. Завтра вона грає Джульєтту.

— Гаразд. Зустрінемось у ресторані «Брістоль», о восьмій вечора. Я привезу й Безіла.

— Хіба ж можна о восьмій, Гаррі! О пів на сьому! Нам треба там бути перед початком вистави. Ви повинні побачити її в першій дії, коли вона зустрічається з Ромео.

— О пів на сьому? Так рано? Наче ми збираємось чаювати або читати англійський роман! Ні, хіба вже

0 сьомій. Жодна порядна людина не обідає раніш сьомої. Ви побачитеся з Безілом перед цим? Чи, може, мені написати йому?

— Дорогий мій Безіл! Цілий тиждень ми з ним не бачились! Я такий невдячний — він же прислав мені мого портрета у розкішній рамі, зробленій за його ескізом. Щоправда, я трохи заздрю портретові, адже він уже на цілий місяць молодший за мене, та все ж я ним захоплений. Але, мабуть, буде краще, як ви напишете Безілові. Я не хочу бачитися з ним