Степан Васильович Васильченко - Осінні новели

...Незабаром Тася мала виїздити зовсім із нашого містечка, і ми довго мріяли про майбутні наші зустрічі... Хоч не на засланні, так у тій сумній школі, що колись я буду в їй за учителя. Навколо альтанки кружляє з книжкою Марко. Кашкет у його перекинутий козирком на ухо, як у людини, яка запила з горя. Одначе гризе він текст із книжки уперто й енергійно. Разом із тим з такою ж енергією він успіває слідкувати за нами, раз по раз одриває очі од книжки і кидає на нас гострі, тривожні погляди. Він помітив щось гостро цікаве й небезпечне.

Фантазія у Тасі - завжди буйна - тепер палає огнем. Розчервонівшись, вона малює, як десь у глухому закутку в убогій школі сидить молодий учитель, самотній, зажурений, далеко од рідних. Надворі - ніч. Надворі хуртовина, нещастя, вікна снігом позамітало, виє звіром...

...Голос у Тасі тихішає, очі потьмарились: «..:Коли слухає він - крізь бурю, крізь хуртовину щось стукає у вікно: «Одчиніть!»

Я знаю, хто це мусить бути, проте дожидаю в хату цього гостя з таким захопленням, з нетерплячкою, що аж у грудях у мене стукає...

Аж ось Марко...

Він, здавалось, зник був зовсім з наших очей, тепер не витримав - виринув в гостро цікавий момент, як із води. Стоїть, зухвало, прищуривши занепокоєне око.

- А я наперед знаю, що буде далі. Хочете - скажу!

Тася змовкла, нахмурилась. Далі хитнула головою. Презирливо, гаряче:

- І ото не сором ходити по підслухах! Паламар! - Паламарем дражнили Марка за те, що він часом прислужував у алтарі, надіваючи мальований стихар. [5]

Ми перейшли в другий куток саду. Посідали під гущавиною на старій, трухлій лавочці. Трохи переждавши, вертаємось до того ж.

«...Стукає у вікно: «Одчиніть». - А хто такий? - «Гість з далекого краю!..» - А вигляньте, діду, хто то стукає до нас так пізно? - Пішов дід одчинити. От увіходить у кімнату щось закутане, снігом запорошене...

І наші мрії набирають дедалі такого захвату, що ми на мить перериваєм їх вигуками: «А що, коли б це справді так!» Нам до жаги хочеться, щоб іменно так і було колись, і ми обіщаемось, що б там не було, а так колись і зробити, до дрібниць!

- Руку! - і ми гаряче тиснемо одно одному руку. Тихо, з сердечним завмиранням переходимо далі: «Закутана, снігом запорошена...»

Мов із землі вирісши, із кущів визирнуло знову Маркове обличчя. Губи осміхаються, а в очах щось покривджене, ревниве, уперте. Здавалось, за всяку ціну він вирішив не допустити тієї нашої зустрічі навіть у мріях.

- А хто ж то там закутаний та запорошений?

- Я! Чорт рогатий! - раптом визвірилась на нього Тася. Стулила злісно губи, обвела навкруги тоскним поглядом. Коло альтанки лежала мітла. Вхопила вона ту мітлу і вітром за ним! Той задки назад-назад, обороняється святою книгою, як щитом, далі не витримав, повернувся і з диким гиком ударився тікать, куди бачили очі: через баклажани, капусту, через айстри, жоржини, піони, топчучи їх, як коняка.

- Квітки! Квітки топчете! Чорти болотяні! - разом загукали голоси із різних кутків саду.

Тася кинула мітлу, злякано - назад. Марко, угнувши голову і винувато посміхаючись, звернув з грядок. Пішов од спокуси в другий куток саду. Тася вернулась, задихана. Сіла, задумалась. Думки розбиті. Здавалось, уже годі налагодити те чарівне мереживо мрій, що так нагло його сплутано. Аж минає кілька хвилин, і обличчя у Тасі починає знову вияснятись, як небо на годину. В очах у неї непереможно спливає, як хміль із води, те замріяне, золоте, що ніяк не хотіло тонути, і, червоніючи, Тася доводить-таки своїй казці краю:

«Гукає у вікно: «Одчиніть!»

Виглянув із-за кущів бузку червоний од зубрячки Марко, повів у наш бік певним оком: «Мені,- мовляв,- зараз немає часу, проте будьте певні, що так воно не буде! Все зроблю, а тієї зустрічі не дозволю!..»

Тася незабаром після того виїхала з нашого містечка. Я поїхав учитись. Я не знав навіть, куди вона поїхала, проте все ж був певний, що, коли прийде той час, я неодмінно десь знайду її.

Життя в семінарії кипіло: співи, музика, диспути, вечірки, література - всього захопило мене з головою. Одначе хоч вряди-годи я згадував, що в мене десь є ніби наречена, ї навіть з’явилось один раз гостре бажання написати їй листа, тільки не знав - куди посилати. Почав з осторогою випитувати про це у Марка, що учився курсом нижче в одній зо мною семінарії. Ніби й думать про неї забув:

- Яка Тася?

Нагадую - ще й розсердився:

- А почім я знаю?!

Так і не послав.

Закінчив семінарію, поступив за вчителя. Моя школа поміж глухими хуторами одна на роздоріжжі, в степу. В школі нас двоє: я та моя стара неня. Все сидить коло вікна - на руку схилилась, тоскними очима дивиться в степ.

- Ні, ніколи не привикну я тут! Діждемо весни - вези мене, сину, додому!

А тут насувалася ще нова нудьга - зближалися зимові свята. Був позабував товаришів, тепер пригадав, сів одного вечора та й напік Маркові листа, що тепер останній рік учився в семінарії. Написав про свою самотину, про глушину, про своє життя, що справді скидається на заслання. Про те, що ця школа таки й була за місце заслання непокірних учителів. Щирого, гарячого листа. Прохав наостанку заїхати до мене на свята в гості. Послав.

Святки... Одного дня зійшлася до мене в школу малеча по книжки. Надвечір надворі почало мести. Я поспішав швидше роздати, бо діти всі з хуторів. Осталось двоє малих, брат і сестра - обоє з другої групи. Оставляю ночувати - куди там: «Сьогодні в нас гості!» Почапали. Позираю я у вікна: курить, крутить... Непокоїть мене: до хутора верстов чотири - щоб чого не трапилось з дітьми. А тут і мати: «...Таки не треба було, сину, пускати дітей із школи - дивись, яке віє!» Чую - як загуде в грубі, як сипне, війне снігом у вікна - зразу стемніло. Аж на серці холоне.

«Померзнуть діти, куди їм вибратись із таких заметів!» І тепер стоять вони, як живі, передо мною. Уляна, більшенька, рушником підперезана, з великими очима, як темні волошки, Матвій, зовсім малий, осуркуватий, [6] розумний качан. Уляна коло його - як нянька: прийдуть у школу - роздіне його,