Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Осінні новели 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Осінні новели" автора Степан Васильович Васильченко. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 19
Перейти на сторінку:
якийсь весільний поїзд - з червоними маками-прапорами! Музики, бубни, сміх.

Марево переходить у сон, легенький, як подих вітру: ніби підходжу я до їх, а серце чогось б’ється в мене. Питаю: «Що ви за люди?» А вони сміються, загадкові й таємничі: «Хіба ж ти нас не знаєш? Ми ж твої літа, що наздогнав ти нас кіньми вороними!» Приглядуюсь, а на тому шафері справді моя сива шапка, що купив я колись у Глухові, і кучері з-під шапки, як у мене, повилися. Глядь на молодого - молодий - Марко, мій товариш. Дивлюсь на молоду, і молода ніби по знаку мені. Десь я бачив оці очі! Недавно... ось тут...

Кидаюсь до марева, повернувся у той бік, де сиділа незгадана жінка, аж стілець затріщав підо мною.

Стріває мене тими ж осяйними очима, що із золотими, веселими і смутними іскрами. Дивиться, ніби словами промовляє: «Тепер пригадали?»

Мов блискавицею осяяло мені наші з нею дивні зустрічі, що бувають тільки за молодощів... За кілька тих коротких хвилин між двома куплетами пісні облітав мало не всю Україну, на край світу залетів...

Ніби теє було вчора... Стояли роки, темні, як ночі. Насували хмари. Загуло щось у хмарах. Надходила осінь, а з нею - незабутні грізні події. Після кількох років учителювання в народній школі я учився тоді в учительському інституті. Ця остання учительська пристань завжди стояла в місті сувора і мовчазна, як могила. І от тепер у цій тихій, покірній казармі несподівано загули збори, зашуміли протести. Наостанку - страйк. Мене виключили. З легкою душею, без ніякого жалю кинув я ці сумні стіни. Осінь стояла ясна, прохолодна: я купив сиву шапку, в інститутському саду вирізав дебелий грушевий ціпок і подався в мандри.

Спершу була думка навідати товариша мого і земляка, сільського учителя Марка, з котрим я учився в семінарії. 3 ним я мав на думці порадитись, що робити далі.

Вимандрував я потягом, аж раптом залізниці скрізь стали, і далі я мусив іти пішки. До Марка було не близько, проте мандрівка видалась легка й весела. Люди стали скрізь такі щирі, сердечні, довірливі. Підвозили, пускали ночувати, пригощали. Через кілька днів я непомітно і без утоми добрався в село, де за вчителя був мій Марко. Вечоріло. В кімнаті було темно, тільки коло грубки стояло червоне жарево. Там у соломі кублився в червоному сяйві дід.

Привітався, розпитую.

- Гай-гай! Уже третій місяць, як сидить ваш Марко! - Балакучий дід починає розповідати, як і за що забрали Марка.- Якже, забрали! Та ще як забрали: і весілля не дали гуляти - з-під вінця взяли.

- То він женився? -дивуюсь.

- Та ото ж так женився: він у тюрмі сидить, а вона по хуторах ховається, бо приїздили вже й за нею.

- Учителька?

- Цієї осені приїхала. Наслужила. Учителів порозгонили, школярі самі порозбігались, люди бояться й близько підійти, бо забрали декілька селян, що вчащали до школи. Аж сумно якось стало. Якась пустка - не школа.

Коли полум’я у грубці спалахувало, було в кімнаті й досі ще помітно сліди трусу: полупані стіни, розламана шафа, долі купою книжки й папери.

- Крім мене - ні духу. Часом нагляне учителька. Посидить трохи й знову тікає...

Дослухається: грюкнуло в сінях дверима.

- Та оце, мабуть, чи не сама Наталія Андріївна!

«Побачу, що то за пташку Марко впіймав»,- думаю.

Рипнули двері. З сіней подуло холодком, і в кімнаті задзвеніло.

- Я чула - в нас гість?

Влетіло щось, як великий нічний метіль, радісне, схвильоване. В обличчя не бачу - темно. Не вспіла привітатись, загомоніла голосно, радісно:

- Не знаю, чи вірити, чи й ні - у місті, кажуть, повипускали вже із тюрми політичних в’язнів. Маніфестації, мітинги, прапори!.. Таке!..

- Хто казав?

- Люди казали, що були сьогодні в місті. Якщо цьому правда - завтра й усі наші будуть дома.- Розповідає, як рідному.

Її хвилювання передається мені. Разом із тим одчуваю в її голосі щось справді чудне, а що саме - не доберу.

Роздягає пальто, гомонить. Між іншим:

- А ви ж звідки? Учитель?

Одповідаю коротко, бо помічаю, що до моїх слів не дуже дослухається: чи цікаве ж їй тепер моє власне.

Аж одразу здригнула, і рука її застряла в рукаві пальта, що почала скидати.

- Так ви, кажете, недавно з Глухова?

- З Глухова.

- З інституту?

- Так...

- А не знали ви там...

І щось тепле забриніло в її голосі - тепле й тривожне... Чогось захвилювався. Чого - й сам не знаю. Дужче. Дужче...

- Не знали ви там... земляк мій, товариш дитячих літ... І я чітко і ясно чую своє прізвище.

Мене рвонуло до неї. Придивляюсь:,

- Тася! Невже?!

Вона, здивована, швидко пригнулась до мене:

- Хто такий? - І одразу на всю школу: - О! Гляньте!.. А нам, писали, що вас арештовано! Як ви тут опинились?

Враз пригадав я останню зустріч.

- Ні, спершу скажіть мені, де ви ділись, як приїздили отоді в хуртовину до мене в школу?!

- Де я ділась? - дзвінкий сміх на всю школу.

- А ви, певно, подумали, що то була якась мара, привид? Еге ж?

То була справді химерна зустріч. Почну здавна.

* * *

Ми останній рік у сільській п’ятилітці... Осінь... Шкільний сад. Нас, учнів, пускають туди разом із осінніми вітрами, коли вже отрушена бувала там уся садовина.

Заходило сонце.

Глухою доріжкою попід високим барканом туди й назад, як вартовий, ходила в саду доросла дочка учителя, красуня Маруся. Ходила в старенькому пальтечку, хусткою закутана, смутна й задумана, як сама рання осінь. Нам здавалось, що вся її постать була окутана жагучою таємницею, з якої ми дещо вже чули.

Ми сиділи троє. Тася, я, мій суперник у класі й перед Тасею - Марко. Тася конспіративно розповідала нам про те, що Маруся має їхати за женихом кудись аж у Сибір. Під великим секретом читала нам «Марсельєзу», [4] що переписала в Марусі. Марко дуже критично поставився до Марусиного заміру: «Він заслужив, то нехай і одбуває, яка ж її лиха година жене в неволю?» А коли почув: «Нам не надо златого кумира...» - очі поширились, уші почервоніли, не дав дочитати, крикнув: «Порви! Я й слухати цього не хочу!» Затулив уші й побіг геть.

Одійшов од гурту, розгорнув книжку і почав зубрячку.

В альтанці Тася

1 ... 14 15 16 ... 19
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінні новели», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінні новели"