Степан Васильович Васильченко - Осінні новели

розмотає, руки йому нагріє, під носом витре. Далі сідає поруч, як перед божком, покірно й довірливо зазирає йому у вічі: «А дивися, Матвійку, чи оце я так написала?» І суворий Матвійко починає перевіряти їй лекції. В науці Матвій куди за неї сильніший... І от замерзли... Завтра знаходять їх у снігу... Завтра поміж жінками на хуторі розмови: двоє школярів замерзло, обнялися, сердешненькі. Книжечки до грудей попригортали, щоб не згубити...» Уявив собі обличчя цих жалібниць.

За кожуха, за шапку - з хати! Вийшов за школу - світа не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по коліна в наметах, спотикаюся, падаю, грузну по пояс. Мов хто жене батогом. А думка, як огнем, пече: «Все це ні к чому - дітей уже десь позамітало. Книжечки до грудей...»

Стану, гукаю: «Улянко!.. Матвійко!..» - тут коло мене і голос умирає. Стомився, падаю в сніг, а думка така вже в, мене: «Коли діти замерзнуть, краще, й мені б не вертатися». Одна тліє надія: здається, їхали з базару - може, їдучи, хто взяв на сани. А як ні - замерзнуть. Раптом над самим ухом: «Дзінь-дзінь!..» Дзвоник, тихенький, як у кімнаті. Схопився на ноги, озираюсь: з другого боку - «дзінь-дзінь», мов у піжмурки грається; бурхаю по снігу, кручусь - нічого не бачу. Коли раптом щось дихнуло в лице мені гарячим, і перед самим своїм носом я бачу конячі голови, мов із снігу виринули. Примара? Вирізується з метелиці невиразний силует саней.

- Стій! - гукаю, мов за гони.

- А хто там? - одгукується мов за лісом.

- Школярів не стрівали?

- Бачили-бачили - в хуторі, хтось на розвальнях підвіз. Ще нам дорогу розказали.

Спершу аж гаряче стало од радощів, а далі раптово стало мені чогось тривожно:

«Як я думав, так і сталося... Ой, чи не сон це? І хура якась підозренна...»

Чую, питає:

- А ви ж звідки будете?

- Я учитель із Буртянської школи.

- А коли ви учитель, то сідайте, будемо їхати разом: гостя до вас везу!

- Якого гостя? («Чи не Марко?» - блиснула думка).

Озивається щось інше, голос тонкісінький, слабенький, якийсь нереальний в хуртовину, в степу. Мов мініатюрний срібний дзвоник.

- А чого це ви, пане вчителю, так довго тримаєте дітей у школі? Тож можуть замерзнути! Що, не впізнаєте? - І дзвенить десь як під шапкою: - Пригадайте сільську школу, сад, Марусю... Не пам’ятаєте? Та я ж ота Тася, що колись обіщала приїхати до вас у школу в гості...

Мурашки полізли в мене поза спиною: «Так і є! Це мені сон! Це я замерзаю в степу. Коли людина замерзає, їй, кажуть, дитинство увижається».

І стою й чекаю: ось-ось засяють золоті сади, заграє чарівна музика...

- Та сідайте ж! Боїтеся, чи що?

Умощуюсь, скраєчку, як у сні. Їдемо, а в мене ніяк не йде з думки: «Ні, тут щось не так».

Добралися до школи.

Мати радісінька, мов родині якій, аж зачервонілась стара. Коли ж в кімнаті наша землячка чогось осмутніла. Глянула туди-сюди, сіла, не роздягаючись, мовчить. Приглядаюсь до неї: якась чужа дівчина, з своєю невідомою мені турботою, і тільки-тільки мерехтять в очах золоті іскорки, що трохи нагадують колишню Тасю. Упадаємо коло неї - мати і я, прохаємо роздягтись - мовчить. Переглянулись із матір’ю. Мати до мене:

- А ми й не помічаємо, що в нас у хаті холодно, аж пара ходить. Внеси, сину, дров та затопимо грубку, а я зараз самувар нагрію.

Ключ од сарая був у сторожа, а сторож пішов цього вечора додому - і я побрьохав до нього через снігом заметений город.

Спотикаюся по гребнях, аж падаю, а з думки не йде ця чудна пригода.

«Що їй треба? Чого вона приїхала?» І одразу раптом пригадав: гарячий, п’яний струмок розлився по тілу, по руках і ногах, у голові.

Як «чого приїхала»?

Та це ж вона приїхала, бо вона моя наречена! Того ж і чудна така, того і ніяково їй стало, того ж і мовчить!

«Ну що ж, коли так - треба одружитись!» - храбро подумав я. Одначе одразу одчув, як затремтіли ноги підо мною, ніби поставлено мене на краю прірви. І щось у мене боязке заскиглило, запротестувало. «Я,- мовляв,- не од того, тільки це так несподівано, все-таки ж треба було подумати... і нічого я ще не зробив того, що думав, і нічим щастя цього не заслужив іще...» ,

«Ні, ні! - без жалю давив я у собі всякий протест.- Ніяких думок! І не думай, і не викручуйсь! Це ж буде навіть негостинно: сама наважилась, приїхала, не злякалась поговору, а я...»

«Ні, що буде, те й буде - женюсь!»

А як вертався од сторожа, ніяких сумнівів не було: увесь горів, був радісний і щасливий, до останку закоханий в несподівану свою наречену.

«Якого мені трясця? Само щастя прилетіло мені в хату, а я ще огинаюсь!»

Аж дух забивало... Так поспішаю, така нетерплячка знову глянуть на свою наречену.

Влітаю в кімнату.

В кімнаті Тасі не було. Заходжу до кухні: мати сама

- А де ж, мамо, наша гостя?

- А в кімнаті хіба немає?

- Нема!

Мати знизує плечима.

- Де б же їй дітись? Може, вийшла платити чоловікові за хуру?

Чекаєм - нема. Вийшов у двір, обійшов кругом усю школу.

Ні Тасі, ні візника, ні коней.

Навіть сліду на снігу не залишилося. Влітаю в хату.

Мати затурбована. Стоїть, чекаючи.

- Ну?

- Нема й сліду!

- І що за притча! - сказати людям, віри не поймуть.

Увіходить сторож. Послухав, подумав. Далі спокійно й урочисто.

- Таке буває раз у житті, та й то не з усяким... Це привид!

І в хаті повіяло казкою.

Кілька днів після того я бив собі та ламав голову, як це воно сталося. На хуторах тим часом навкруги цієї оказії виростали легенди, як гриби після дощу. Мені доводилось гасити їх, як пожежу в посуху. Там затопчеш полум’я, а там уже виривається з-під ніг. Колись, через багато років після того, мені довелося якось проїздити мимо цієї школи. Хурщик мій, що не знав мене у вічі, розповів мені про школу таку легенду:

«Одного вечора в хуртовину під’їхала до школи з дзвінками заручена вчителя і, не встаючи з саней, промовила до нього: «Женись на другій - мене не дожидай...» Тільки це промовила