Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

створює собі потойбічний світ. Виходить, ми за життя НЕ створюємо собі другого світу! Значить, Серафим казав неправду! До речі, де він?»

Артем роззирнувся. Серафима ніде не було видно.

Артем брів вуличкою рибальського містечка, обабіч нього тяглися якісь склади без вікон, які тулилися або впритул одне до одного, або розділені вузькими темними провулками, з яких, здавалося, от-от вискочить биндюжник з ножем і банальним: «Кошелек или жизнь!» Хоча ні, які гроші в другому житті?

Артем побачив далеко поперед себе спини інших людей і поспішив їх наздогнати: в гурті не так моторошно. Незчувся, як опинився в людському потоці, що рухався повільною тягучою рікою, щодалі ущільнюючись, аж поки кожен почав штовхати один одного, до того ж вуличка значно звузилася. В Артема на мить зблиснула думка: а що як відділитися від цієї безликої маси? Однак, зрозумів він, уже пізно щось міняти. Інерція натовпу тягла його вперед, проштовхатися до краю було неможливо, а якби й трапилась така нагода, все одно будівлі складського типу не давали жодного натяку на те, за що можна було б зачепитися чи як проникнути досередини. Вуличка різко повернула ліворуч, в напрямку до моря, і вперлася у велику будівлю, схожу подібну до велетенського промислового цеху.

Натовп сунув крізь прочинені ворота, затягнувши з собою й Артема. Він опинився у гігантському колишньому промисловому приміщенні. Під його ногами, — він мало туди не звалився, — десь на стометровій глибині, виднілося «дно» цеху. Більшість відразу туди й попадали. Однак Артем мав швидку реакцію, тож утримався на одній із балок, що пролягали по верхньому рівневі цеху. Внизу валялися уламки рейок, напівзогнилі колоди, мотки дроту, шматки бетонних глиб. Усе це стирчало з чорної, подекуди запліснявілої води.

Артем, рятуючись від напливу людської маси, що підпирала його ззаду, проштовхуючи вперед, зробив відчайдушний стрибок до стіни з нешироким карнизом і ще кілька секунд балансував, намагаючись знайти хоча б якусь зачіпку на шорсткій стіні. Нарешті він намацав стертими до крові нігтями головку цвяха, залишеного невідомо ким і навіщо. Це був його порятунок. Артем упіймав його великим і вказівним пальцями і сконцентрував на них вагу свого тіла.

Тим часом люди продовжували валити в той закинутий цех і падати вниз уже на початку шляху, чіпляючись одягом за арматуру, хапаючись руками за все, за що можна було схопитися. Лише одиниці, неначе знаючи про цю провокацію, щойно входили до цеху, відразу ж застрибували на першу поверхню, що потрапляла їм на очі, і намагалися хоч якось закріпитися там.

«Це вже занадто, — подумав Артем, не дивлячись собі під ноги на вузький карниз. — Куди вони рвуться з такою впертістю і остервенінням?» Артем повільно повернув голову туди, куди сунула людська маса.

Там був ВИХІД.

Артем зрозумів. Артем усе зрозумів.

Ось він, наступний рівень.

Він озирнувся навкруги. Люди, — ті, що втримались нагорі, — продовжували йти, балансуючи, як канатоходці, по металевих рейках, повзли, міцно обхопивши руками дерев’яні балки, і всі їхні погляди були звернені туди, до ВИХОДУ.

Вони щось знають. Але звідки? Чи це інстинкт?

Дивний інстинкт. Ніколи про нього не чув.

Це інстинкт, що зветься «хочемо Бога!».

Єдиний людський інстинкт, не притаманний тваринному світові.

Дурниці. Немає такого інстинкту. Тоді що це?

…Серед людей, які не вибули з боротьби за право наблизитися до Бога, були найрізноманітніші персонали. Причому такі, від яких він ніколи не чекав би такої стійкості. От хоча б та стара жінка, що вчепилася в трубу. Її спідниця задерлася, оголивши великі старечі стегна. Вона, дивлячись уперед і закусивши нижню губу, повзла до світла, що пробиралося з дверей Виходу. Її сиве волосся розпатлалося, прилипло до спітнілого чола. Труба хиталася в повітрі над чорною водою, звідки стирчали гострі уламки бетону. Однак жінку ніщо не спиняло. Міліметр — спочинок, міліметр — спочинок.

Артем подумав: вона добереться.

Вона не ридатиме, не обурюватиметься, як ті бабульки з перманентами на голові. Вона добереться ТУДИ.

Артем відірвав руки від стіни і зробив перший крок по рейці, яка по діагоналі проходила впоперек цеху…

«Якби знав, то з дитинства займався б акробатикою, — пожартував він подумки і відразу ж заперечив собі: — Ні, тут акробатика ні до чого: тоді самі акробати доходили б до кінця… Тут щось інше».

Артем відчув, що рейка, на яку він став, погано закріплена. Вона ніби теліпається в повітрі, рухаючись, як маятник, то ліворуч, то праворуч, то вниз. Артем перелякався і ступив крок назад до карниза, вчепившись пальцями у знайому заіржавілу шапочку цвяха.

Йому похололо в серці, а на чолі виступив піт. Зовсім не хотілося полетіти сторчма в ту чорну зацвілу воду з райдужними плямами бензину, з якої стирчали різні гостроверхі постіндустріальні конструкції.

Треба заспокоїтися.

Щоб підбадьорити себе, Артем пошукав поглядом запримічену старшу жінку із задертою спідницею й оголеними литками. Вона саме непорушно завмерла на своїй трубі, притулившись до неї щокою. Її губи випнулися вперед, а обличчя перетворилося на млинець. Усе це виглядало б кумедно, якби не обставини… В її очах читався розпач, здавалося, вона зараз плюне на все, відірве руки від труби і дасть своєму тілу впасти в чорну воду.

Артем завмер. Його справді тривожило: що вона зробить далі? Тепер йому здалося, що з її вагою і віком долізти до кінця труби майже неможливо.

Він роззирнувся: хто пробирався по дерев’яній прогнилій балці, хто по тонкій іржавій трубі, хто по великій трубі, такій як газопровід, хто по мотузці, хто по якійсь арматурі. У кожного був свій шлях. Не подібний ні на чий інший.

Перед ним була рейка. Артем придивився до неї: вона нагадувала шматок залізничної колії. Її маятникоподібний рух управо-вліво з несистематичними несподіваними «провалами» вниз його лякав.

Він не наважиться на неї ступити.

Щось йому заважало розпочати свій шлях.

Гріхи?

Ні, згадавши слова Серафима, він зрозумів, що тут стара термінологія не працює.

Що ж тоді?

За логікою, щоб піти цим шляхом, треба стати абсолютно легким, невагомим.

Як це зробити? Хто б підказав? Він знову роззирнувся навкруги.

Ні, тут він собі порадника навряд чи знайде. Тут кожен сам по собі. Сам за себе. Кожен зайнятий своєю справою. Дістатися до Виходу всіма можливими способами — продертися, проповзти, проплисти, пробратися, прочеленджувати, прорватися, прострибати — це, виявляється, справа суто особиста. Тут колективізм ні до чого. У кожного свій шлях. Причому, схоже, виживає, тобто доходить до кінця, не найсильніший фізично, а той, хто справді прагне дістатися туди.

Артем спрямував погляд далеко вперед, намагаючись роздивитися