Борис Віан - Червона трава

підніс пукавку до рота й дмухнув. Перед ним була дівчина років п’ятнадцяти. Голка вгородилась їй у ліву грудь. На цьому місці виросла жирна краплина крові і скотилась униз.

— Судак у нас збоченець, — сказав Навсіхпарусах. — Він ціляє в груди.

— А ви? — спитав Лазулі.

— Я, до речі, граю тільки з чоловіками, — сказав Навсіхпарусах. — Жінки — це моя любов.

Судак вистрілив уже третю голку. Вона так близько увігналась до двох попередніх, що почувся скрегіт металу.

— Ти гратимеш? — спитав Вольф у Лазулі. © http://kompas.co.ua

— А чого ж, — відповів Лазулі.

— А мені перехотілося, — сказав Вольф.

— Може, візьмеш якусь бабусю, — запропонував Лазулі. — Таку, що не шкода… Під око…

— Ні, — сказав Вольф. — Нецікаво.

Навсіхпарусах теж обрав собі ціль, хлопця, всього втиканого залізом, який стояв і байдужно дивився собі під ноги.

Моряк набрав у груди повітря й дмухнув щосили. Вістря голки пронизало шкіру й зникло в паху — аж хлопець підскочив. Підійшов наглядач.

— Ви переграєте, — сказав він Навсіхпарусахові. — Як тепер, по-вашому, я її витягну, всадили з такою силою…

Він схилився над кривавою цятою, видобув з кишені пінцет з хромованої криці і обережно копирснув ранку. Відтак розвів пінцет, і на кахляну підлогу впала блискуча червона голка. Лазулі пойняла нерішучість.

— Дуже хочу спробувати, — пояснив він Вольфові, — але не дуже певен, що це мені так, як і їм, буде до смаку.

Судак уже вистріляв свої десять голок. Руки йому ходили ходором, він як риба хапав ротом повітря. Очі закотились, відкрилися самі білки. Його вдавило в спинку шкіряного крісла і скрутило в судомі.

Лазулі крутнув ручку, що міняла мішені, і знерухомів.

Перед ним стояв чоловік у чорному й печально дивився на нього. Лазулі протер очі.

— Вольфе! — тихо гукнув він. — Ви бачите його?

— Кого? — не зрозумів Вольф.

— Чоловіка переді мною.

Вольф подивився.

І йому все набридло.

І захотілося все кинути й піти.

— У тебе дах поїхав, — сказав він Лазулі.

Тут вони почули якийсь шум. Це знову надто сильно дмухнув Навсіхпарусах і був оштрафований п’ятдесятьма голками в пику. Вид матроса являв собою суцільну рожеву масу. Коли наглядачі тягли його до виходу, він стогнав. Це видовище відвернуло увагу Лазулі від мішені, і він одвів очі. А коли знову подивився на мішень, та опустилась. Лазулі встав.

— Почекайте мене… — пробелькотів він навздогін Вольфові.

Коли вони вийшли на вулицю, весь їхній запал як лизень злизав.

— Навіщо ми пішли з цими моряками? — спитав Лазулі.

— Довкола стільки води. І так мало островів, — зітхнув Вольф.

Вони швидко віддалялись від ігорного кварталу, перед ними виростали чорні брами міста. Подолавши цю перешкоду, обоє опинились у темряві, зітканій з невеселих волокон. Іще година ходу — і вони вдома.

Розділ 21

Ішли вони, не питаючи дороги, ребро до ребра, неначе мали витворити Єву. Лазулі трохи накульгував, і його комбінезон з шовку-сирцю зім’явся. Вольф ступав, похнюпивши голову, й лічив кроки. Не багато так пройшовши, він сказав з надією в голосі:

— А чи не податися нам печерами?

— Та звісно ж! — вигукнув Лазулі. — А то тут не протовпитись.

І справді, їм уже втретє за яких десять хвилин на очі навернувся якийсь доволі підтоптаний чоловік. Вольф простяг убік ліву руку, показуючи, що збирається робити поворот, і вони ввійшли в перший-ліпший будинок.

Це була зовсім зелена споруда, що виросла не більш як на поверх, отже там починалась околиця. Зеленими від моху сходами вони спустилися в льох і дістались головного проходу, що обслуговував усю вулицю. Звідти без особливих пригод проникли в печери. Довелось лише вколошкати сторожа, що, зрештою, було ділом неважким: у того лишився один зуб у роті.

Сторож охороняв вузькі двері під круглим склепінням, за якими були нові сходи, що яскріли розсипами крихітних кристалів. Поодинокі ліхтарі вказували дорогу. Під ногами хрумтіли блискітки-камінці. Внизу сходів приміщення ширшало, а повітря стало гарячим і пульсувало, наче кров у артерії.

Перші двісті-триста метрів ішли мовчки. В деяких місцях стіни печери уривалися, відгалужуючи бічні коридори, що вели вниз, і в кожному такому коридорі колір самоцвітів мав своє забарвлення. Камінці були різні: бузкові, ясно-зелені, схожі на опали, від молочно-блакитного до помаранчевого, і здавалось, ніби з тих коридорів на вас дивляться котячі очі. В інших переходах світло ледь мерехтіло, і місця скупчення кристалів пульсували, як маленькі мінеральні серця. Вольф і Лазулі не боялися заблукати — у місто виводила центральна галерея. Лише вряди-годи спинялись, щоб помилуватися грою світла в бічних печерах. На поворотах стояли білі кам’яні лави для відпочинку.

Вольф подумав про машину, яка чекала на нього вночі, і спитав себе, коли він знову повернеться до неї.

— По стінках машинної кліті тече якась рідина, — згадав він.

— Ота, що була у вас на обличчі, коли ви спустилися? — спитав Лазулі. — Така чорна й липуча?

— Вона зробилась чорна, коли я спустився, — відповів Вольф. — Там, усередині, вона була червона. Червона й смолиста, як скипіла кров.

— Це не кров, — сказав Лазулі. — Певне, якийсь конденсат…

— Замінити таємницю словом — це створити нову таємницю, ото й тільки, — промовив Вольф. — Так починається і виникає чаклунство.

— Он як? — вигукнув Лазулі. — А та ваша кліть — не чаклунство? Субстрат ветхих галльських забобонів.

— Яких забобонів? — перепитав Вольф.

— Ви такий, як і всі галли. Боїтеся, що небо впаде на землю, і вживаєте запобіжних заходів — ховаєтесь, щоб нічого не бачити, — сказав Лазулі.

— На Бога, зовсім навпаки, — заперечив Вольф. — Мені хочеться знати, що лишилось позаду.

— І як це там може литися та червона рідина? Звідки б їй узятись? — обурився Лазулі. — Найімовірніше, то конденсат. Але, бачу, вас це не обходить. Що ви там уздріли, зсередини? Ви навіть не знайшли часу розповісти мені, — докірливо сказав Лазулі, — а я ж, що не кажіть, починав з вами. Тепер самі бачите, як вам на все начхати.

Вольф змовчав. Лазулі завагався, потім таки сказав:

— У водоспаді головне — падіння, а не вода.

Вольф задер голову.

— Звідти всі речі бачиш такими, якими вони колись були. Ото і всього.

— І тому ви знову хочете туди повернутись? — спитав Лазулі, саркастично посміхнувшись.

— Ніяке це не хотіння, — відказав Вольф. — Це — фатум.

— Пхе!.. — скривився Лазулі. — Ви мене розсмішили.

— Чому в тебе таке ідіотське обличчя, коли ти бачиш Грайвесну? — спитав Вольф, переходячи в наступ. — Може, поясниш мені?

— Ні, не поясню, — сказав Лазулі. — Мені нічого вам пояснювати, тут нема нічого незвичайного.

— Гадаєш, ти знову в