Борис Віан - Червона трава

на ноги й заходивсь виглядати рознощицю трунків. Підійшла дівчина з напоями, і вони хильнули по чарці ананасової, гострої й пекучої.

— Ну, а далі? — з неприхованою хтивістю спитав Вольф.

— Гарно тут, — сказав Лазулі, — але, мабуть, ще краще буде в одному з цих будиночків.

— Ви наїлися? — спитала рознощиця сендвічів з перцем.

— І напилися? — спитала її колега з трунками.

— Скажіть, — запитав Вольф, — а чи не можна з вами усамітнитись в одному з таких будиночків?

— Ні, — відповіли дівчата. — Ми, власне, до певної міри весталки.

— Помацати можна? — спитав Вольф.

— Можна, — сказали дівчата. — Мацнути, цьомнути, лизнути, але не більше.

— От сатана! — вихопилось у Вольфа. — Так нагуляти собі апетит і спинитись на найцікавішому!..

— Ми на роботі, — пояснила рознощиця трунків. — У нашому ремеслі треба бути дуже обачними. До того ж, дівчата з будинків знаються на цьому краще…

Обидві підвелись, пружинячи таліями. Вольф сів і розгублено почухав потилицю. Сидячи, він обійняв ноги рознощиці сендвічів і торкнувся губами тіла, яке нічого не мало проти. Відтак підвівся й подав руку Лазулі.

— Ходімо. Хай працюють.

Дівчата здалеку помахали їм руками.

— Відраховуємо п’ять будинків і заходимо, — сказав Лазулі.

— Згода. Тільки чому саме п’ять?

— Бо нас двоє, — пояснив Лазулі. —… чотири, п’ять, — полічив він. — Заходьте перший.

Вони стояли перед невеличкими агатовими дверима з блискучими бронзовими одвірками. Екран показував, що дівчата сплять. Вольф штовхнув двері, і вони відчинились. Окрім палевого світла, в кімнаті на шкіряному дивані було три дівчини.

— Дуже добре, — сказав Вольф. — Роздягайся, тільки не збуди їх. Середня нам буде за демаркаційну лінію.

— Це трішки вправить нам розум, — весело озвався Лазулі.

Вольф покидав одяг просто під ноги. Лазулі повоював зі шнурком і рвонув його з м’ясом. За мить обидва вже стояли голі.

— А що, як та посередині прокинеться? — засумнівався Вольф.

— Не було б більшого клопоту, — відповів Лазулі. — Там побачимо. Вони повинні вміти виплутуватися з таких ситуацій.

— Я люблю їх, — сказав Вольф. — Вони так пахтять жінками.

Він пригорнувся до рудоволосої. Та була тепла зі сну й не розплющувала очі. Тільки тіло нижче поперека пробудилось, верх спав і далі, поки заколисуваний Вольф знову ставав чудово молодим. І ніхто не дивився на Лазулі.

Розділ 20

Нарешті Вольф вийшов зі своєї закоханки, і та знову запала в сон. Тоді він устав з ліжка, пограв м’язами і, нахилившись, узяв дівчину на руки. Вона обхопила його за шию, і він відніс її до ванної, в якій текла біла запашна вода. Він усадовив дівчину в купіль і пішов одягатись. Уже вбраний Лазулі чекав на нього, голублячи тих двох дівчат, і вони охоче приймали його пестощі. На дорогу дівчата поцілували їх і подалися до своєї подруги.

Вольф і Лазулі, застромивши руки в кишені, ступали по жовтій землі і на повні легені вдихали молочне повітря. Їм зустрічались інші чоловіки — сама безтурботність. То той, то той скидав черевики, сідав на землю і, прибравши зручної пози, засинав, щоб, прокинувшись, піти по другому колу. Здибувались і такі, що провели в кварталі закоханок усе своє життя, підтримуючись перцем та ананасовою настоянкою. Це були худі жилаві істоти з палахкими очима, розкутими рухами й порожніми головами.

На розі Вольф і Лазулі наскочили на двох моряків, які саме виходили з блакитного будинку.

— Ви тутешні? — спитав вищий на зріст моряк. Він був смаглявий, з кучерявим волоссям, м’язистим тілом і римським профілем.

— Тутешні, — відказав Лазулі.

— Покажете нам, де у вас можна пограти? — спитав другий моряк, невисокий, з нічим не примітним обличчям.

— У що? — спитав Вольф.

— У кров’янку або в поцупон, — сказав вищий.

— Ігорний квартал отам… — показав Лазулі перед собою. — Ми саме туди.

— А ми за вами! — вигукнули моряки в один голос.

Всі рушили.

— Коли ви зійшли на берег? — спитав Лазулі.

— Два роки тому, — відповів високий моряк.

— Як вас звати? — поцікавився Вольф.

— Мене — Судак, — відрекомендувався високий, — мого кореша — Навсіхпарусах.

— І цілі два роки ви жили в цьому кварталі? — спитав Лазулі.

— Так, — потвердив Судак. — Тут так гарно. Ми дуже кохаємося в іграх.

— У кров’янці? — уточнив Вольф, який читав оповідання про моряків.

— У кров’янці й поцупоні, — сказав Навсіхпарусах, який, усе показувало, був невелемовний.

— Ходіть з нами, пограємо разом, — запропонував Судак.

— У кров’янку? — спитав Лазулі.

— Еге, — сказав Судак.

— Ви для нас надто сильні партнери, — сказав Вольф.

— То гарна гра, — сказав Судак. — Ніхто не програє, всі так чи так виграють. До того ж, у винагороду дістаєш як своє, так і те, що вибороли інші.

— Мене майже уговтали, — сказав Вольф. — Бог з ним, з часом. Треба всього скуштувати.

— Часу не існує, — сказав Навсіхпарусах. — Я хочу пити.

Він гукнув рознощицю напоїв, яка підбігла на виклик. У срібних чарках на таці був ананасовий трунок. Дівчина теж випила, і вони розцілувалися з присмоктом.

Вони все йшли та йшли густим жовтим руном, то входячи в туман, то виходячи, цілком розкуті й пронизані струменями життя до самісіньких кісток.

— Ви довго плавали, перш ніж опинилися тут? — спитав Лазулі.

— Ні, ні, ніколи, — відповіли обидва моряки.

Навсіхпарусах додав:

— Ми брешемо.

— Так, — докинув Судак. — Насправді ж ми просто не спинились. Ми говорили «ні, ні, ніколи», бо, як нам здавалось, це квазімелодійно могололо скласасастися в пісе-е-ньку.

— Ми так і не второпали, де ви побували, — нагадав Лазулі.

— Плавали до Глибоцьких островів, — сказав Судак. — Три дні там стояли.

Вольф і Лазулі подивились на них з повагою.

— Ну, і які вони? — спитав Вольф.

— Глибокі, — відповів Навсіхпарусах.

— Ет, хай їдять його мухи! — вигукнув Лазулі.

Він геть зблід.

— Не варто й згадувати, — сказав Судак. — Усе давно минуло й забулося, ніби нічого й не було. — Він спинився. — Прийшли, ось воно. Ваша правда, це саме тут. А ми за два роки так і не знайшли сюди дороги.

— Як же ви даєте собі раду на морі? — поцікавився Вольф.

— Море буває різне, — сказав Судак. — Немає двох подібних хвиль. А тут усе на один штиб: будинки, будинки… Така нудьга.

Він штовхнув двері, і це дало добрі наслідки.

Усередині було разюче просторо, кахляно й чепуристо. На одній половині сиділи в шкіряних кріслах гравці. З протилежного боку стояли прив’язані голі люди, чоловіки й жінки, кому що до вподоби. Судак і Навсіхпарусах вже дістали свої, позначені особистими ініціалами, духові пукавки для гри в кров’янку. Лазулі теж вибрав дві — собі й Вольфові — разом з коробочкою голок, які лежали на столі.

Судак усівся в крісло,