Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

— Містере Торн! — мовила вона. — Пробачте, я вас не розчула як слід.

— Та ні, нічого, — відповів Торн. — Просто… будьте на місці.

Він одпустив кнопку, не спускаючи враженого погляду зі священика.

— Я благаю вас… — не вгавав отець Тассоне, ледве стримуючи сльози.

— Чого ви хочете?

— Врятувати вас, містере Торн. Аби Христос простив мені.

— Що ви знаєте про мого сина?

— Все.

— Що саме ви знаєте? — суворо перепитав Торн.

Священик затремтів, голос його зривався від хвилювання.

— Я бачив його матір, — відповів він.

— Ви бачили мою дружину?

— Його матір, містере Торн!

Торнове обличчя немов скам’яніло.

— Це шантаж? — тихо спитав він.

— Ні, сер.

— Тоді чого ви хочете?

— Розповісти вам, сер…

— Що розповісти?

— Його мати, сер…

— Ну-ну, то що там з його матір’ю?

— Його мати, сер… була самиця шакала! — Священик аж застогнав. — Він народився від шакала. Я бачив це на власні очі!

Нараз двері затріщали й розчахнулися. До кабінету вбіг солдат морської піхоти, за ним — Торнові помічники та секретарка. Торн сидів мов закляклий, з мертвотно блідим обличчям. З очей священика котилися сльози.

— Тут щось сталося, сер? — запитав солдат.

— У вас був якийсь дивний голос, — пояснила секретарка. — І двері виявилися замкнені.

— Виведіть звідси цього чоловіка, — сказав Торн. — А якщо він ще колись з’явиться… заарештуйте.

Ніхто не ворухнувся. Солдат не знав, як йому підступитися до священика. Та отець Тассоне сам повернувся й повільно рушив до дверей. Уже від порога він озирнувся на Торна.

— Повірте в Христа, — сумно мовив він майже пошепки. — День у день причащайтеся крові Христової… — І вийшов за двері.

Солдат вийшов услід за ним. Решта розгублено стояли на місці.

— Чого він приходив? — спитав один з помічників.

— Не знаю, — тихо відповів Торн, дивлячись услід священикові. — Він несповна розуму…

На вулиці біля посольства Габер Дженнінгс, зіпершись на свою машину й відклавши набік розбитий фотоапарат, перевіряв запасну камеру. Він побачив, як солдат виводить із посольства невеличкого священика, і швидко зробив два знімки. Священик понуро поплентав геть. Солдат помітив Дженнінгса й, невдоволено дивлячись на нього, підійшов ближче.

— Вам сьогодні ще не досить клопоту з цим ділом? — запитав він, показуючи на фотоапарат.

— Клопоту? — всміхнувся Дженнінгс. — Його ніколи не буває досить.

І, поки солдат дивився, двічі клацнув і його. Потім переставив покажчик відстані й, зловивши у видошукач невеличкого священика, зробив ще один знімок, перше ніж той зник з очей…

Пізно ввечері Дженнінгс сидів у своїй темній комірчині й роздивлявся фотографії. В очах його відбивалися то цікавість, то душевне сум’яття. Щоб перевірити справність запасної камери, він зробив тридцять шість знімків, і три з них вийшли браковані. Це був той самий гандж, що й кілька місяців тому, коли він знімав няньку на дні народження в маєтку Торнів. Тепер щось подібне виявилося на фотографіях зі священиком. І знов складалося враження, що на плівці була пошкоджена емульсія, але тепер уже не на одному тільки знімку — брак повторювався на двох негативах підряд, потім ішли два чисті кадри, а на третьому — знов такий самий брак. Найдивовижніше ж було те, що ґандж нібито переслідував певну людину: ота незрозуміла туманна пляма щоразу опинялася над головою невеличкого священика.

Дженнінгс виловив із фіксажу п’ять мокрих відбитків і заходивсь роздивлятися їх зблизька. Два знімки священика, супроводжуваного солдатом, два знімки самого солдата великим планом і ще один — священика, що вже віддалявся. На останньому знімку пляма була менша, відповідно до того, як зменшилась і сама священикова постать. Як і на давнішому знімку Деміенової няньки, пляма скидалася на таку собі світну хмаринку, але мала іншу форму й стриміла прямовисно просто в священика над головою. Хмаринка коло няньчиної голови здавалася нерухомою, застиглою — а ця неначе падала вниз і нагадувала примарний спис, що ось-ось приштрикне священика до землі.

Дженнінгс запалив сигарету з «травичкою» і поринув у роздуми. Колись він читав, що емульсія фотоплівки дуже чутлива до інтенсивного тепла — так само як і до світла. То була стаття в одному з фотографічних журналів, і в ній розповідалося про загадкові яви, зняті на плівку в знаменитих лондонських будинках, де, за переказами, живуть привиди. Автор статті, відомий фахівець у галузі фотографії, розглядаючи питання про реакцію нітратів на зміну зовнішньої температури, відзначав, що лабораторні досліди довели вплив певної температури на фотоемульсію, подібний до впливу світла. Оскільки тепло — це енергія, і навпаки, то якщо привиди є не чим іншим, як рештками енергії людського тіла, значить, за сприятливих умов їх можна зафіксувати на фотоплівці. Але в статті йшлося про енергію, незалежну від людини. А яке значення енергії людського тіла? Чи проявляється вона сама собою, чи має якесь певне джерело? Чи залежить від зовнішніх чинників, чи, може, зумовлюється лише почуттями, що нуртують усередині людини?..

Відомо ж бо, що збудження і хвилювання супроводиться виділенням певної енергії — на цьому ґрунтується принцип дії детектора брехні. За своєю природою ця енергія електрична. Але ж електрика — це також тепло. То, може, тепло, що утворюється при надмірному хвилюванні, якось вихоплюється з людського тіла, і його можна зняти на плівку разом з людиною, що перебуває в стані сильного нервового стресу?..

Усі ці міркування надихнули Дженнінгса, і він заходився гортати довідники, відшукуючи найчутливіший у світі зразок фотоплівки — це був номер ЗХ-600. Цю плівку почали випускати не так давно, і чутливість її була така висока, що давала змогу знімати об’єкти, освітлені вогником свічки. Напевне, вона мала бути так само чутлива й до тепла.

Наступного ранку Дженнінгс придбав двадцять чотири касети плівки ЗХ-600 і набір світлофільтрів, щоб випробувати її за нормального освітлення. За його задумом, фільтри мали поглинати частину світла, пропускаючи при цьому тепло, отож він сподівався, що в такий спосіб швидше натрапить на те, що йому потрібне. Ще він мав знайти людей у стані особливого нервового збудження, а тому вирушив до лікарні і там прихованою камерою знімав приречених на смерть хворих. Наслідки цієї зйомки геть розчарували його: на жодному кадрі з десятка відзнятих фотоплівок знайомої плями не виявилось. Тепер Дженнінгсові стало ясно: хоч би яка була природа тих плям, а з передчуттям смерті вони зв’язку не мали.

Цей висновок дещо порушував Дженнінгсову теорію, але репортер не занепав духом. Він підсвідомо відчував, що стоїть на правильному шляху. Повернувшись до своєї темної комірчини, він зробив ще по кілька відбитків фотографій з нянькою і священиком на різному фотопапері й пильно