Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

уперше в житті. І вже аж тоді, як закінчив писати, раптом відчув свідомий страх. Увесь заціпенівши, він у похмурій мовчанці просидів решту дороги до посольства. Оте лихе передчуття й далі не полишало його.

Машина зупинилась, і Торн вийшов на тротуар перед посольством. У ту ж мить він побачив, як до нього метнулося двоє чоловіків. Один клацнув фотоапаратом, а другий заходився сипати запитаннями. Торн рушив був до входу, але ті двоє заступили йому дорогу.

— Містере Торн, ви вже читали сьогодні «Ріпорт»?

— Ні, не читав…

— Там є стаття про вашу няню, про ту, котра стрибнула…

— Я не бачив.

— Там говориться, що вона залишила записку…

— Маячня.

— Погляньте сюди, будь ласка! — Це вже сказав Дженнінгс, швидко переміщуючись і клацаючи затвором.

— Дозвольте мені пройти, — попрохав Торн, бо Дженнінгс саме став у нього на дорозі.

— Це правда, що вона приймала наркотики? — спитав другий репортер.

— Звісно, що ні.

— Після розтину в крові виявили якісь ліки…

— То був протиалергійний засіб, — процідив Торн крізь зціплені зуби. — Вона слабувала на алергію…

— Там говориться про надмірну дозу…

— Спиніться на секундочку! — попрохав Дженнінгс.

— Та дайте ж мені пройти! — гримнув Торн.

— Даруйте, це наша робота, сер.

Торн ступив був убік, але вони й далі напосідали і знов заступили йому дорогу.

— То вона приймала наркотики, містере Торн?

— Я ж вам сказав, що ні.

— А там пишуть…

— Мені нема діла до того, що там пишуть!

— Чудово! — вигукнув Дженнінгс. — Ще секундочку!

Він надто швидко присунув камеру, Торн, рвучко ступивши вперед, зачепив її і вибив із Дженнінгсових рук. Фотоапарат з брязкотом розбився об асфальт, і на мить усі троє застигли, вражені цим спалахом гніву.

— Невже ви не маєте й крихти поваги? — видушив із себе Торн.

Дженнінгс укляк на тротуарі й звів на нього очі.

— Перепрошую, — скрушно мовив Торн. Голос у нього тремтів. — Надішліть мені рахунок, я все відшкодую.

Дженнінгс підняв розбиту камеру, поволі підвівся і, знизавши плечима, поглянув у вічі Торнові.

— Усе гаразд, пане посол, — сказав він. — Будемо вважати, що ви… мій боржник.

Торн силувано кивнув головою, повернувся й рушив до посольства. У ту ж мить звідти вибіг солдат морської піхоти. Але було вже запізно, і він побачив тільки наслідки зіткнення.

— Він розбив мені камеру, — сказав Дженнінгс солдатові. — Ваш посол розбив мені камеру…

Вони трохи постояли в ніяковій мовчанці, а тоді розійшлися кожен у свій бік.

У посольському кабінеті панував переполох. Поїздка до Саудівської Аравії опинилася під загрозою, бо Торн раптом відмовився їхати, нічого не пояснюючи. Підготовка цієї поїздки забрала в його помічників майже два тижні, і тепер вони вимагали пояснень, бо вважали себе одуреними, а всю свою працю — марною.

— Ви не можете її скасувати, — переконував його один з помічників. — Після всієї нашої роботи просто не маєте права отак просто взяти та й…

— Поїздка не скасовується, — заперечив Торн. — Вона тільки відкладається.

— Вони сприймуть це як образу.

— Хай сприймають.

— Але чому?..

— Не можу я зараз їхати, — сказав Торн. — Не час.

— Ви розумієте, яка ставка в цій грі? — спитав інший помічник.

— Дипломатія, — відповів Торн.

— Багато більше.

— Вони мають нафту, вони мають силу, — сказав Торн. — І ніщо цього не змінить.

— Ось саме тому…

— Я пошлю когось іншого.

— Президент хотів, щоб поїхали ви.

— Я побалакаю з ним і все поясню.

— Боже мій, Джері! Ми ж так ретельно все розпланували!

— То переплануєте! — гарикнув Торн.

Цей раптовий спалах гніву змусив усіх замовкнути. Задзвонив селектор, і Торн увімкнув прийом.

— Я слухаю.

— Вас хоче бачити отець Тассоне, — почувся голос секретарки.

— Хто?

— Отець Тассоне з Рима. Він каже, що має до вас невідкладну особисту справу.

— Я ніколи про нього не чув.

— Він каже, що забере у вас усього хвилину, — провадила секретарка. — Ідеться про якусь лікарню.

— Мабуть, збирає пожертви, — тихо зауважив один з Торнових помічників.

— Або проситиме дарунків, — докинув ще один.

— Ну гаразд, — зітхнув Торн. — Пустіть його.

— Не думав, що вас так легко розчулити, — мовив перший помічник.

— Та знаєте, громадська думка… — промимрив Торн.

— Не поспішайте з остаточним рішенням щодо Саудівської Аравії. Гаразд? Ви сьогодні не в гуморі. Переждімо трохи.

— Усе вже вирішено, — стомлено мовив Торн. — Або їде хтось інший, або відкладаємо поїздку.

— Відкладаємо на який час?

— На потім, — відказав Тарн. — На тоді, коли я зможу поїхати.

Двері відчинились, і в їх широкому отворі з’явилася невеличка постать. То був священик. Його недбалий одяг і збуджений вигляд свідчили, що справа у нього аж ніяк не звичайна. Торнові помічники насторожено перезирнулися, не певні, чи слід їм залишити кабінет.

— Можу я вас попросити… — промовив священик з сильним італійським акцентом, — поговорити сам на сам?

— Це стосовно лікарні? — спитав Торн.

— Si[3].

Торн кивнув головою помічникам, і ті знехотя рушили з кабінету. Коли вони вийшли, священик зачинив за ними двері. Потім обернувся, і обличчя його викривив біль.

— Слухаю вас, — співчутливо мовив Торн.

— У нас обмаль часу…

— Що?

— Ви повинні мене вислухати. — Священик так і стояв біля порога, прихилившись спиною до дверей.

— То що ви хочете мені сказати? — запитав Торн.

— Ви мусите повірити в Христа, Спасителя нашого. Повірити тепер-таки, від цієї хвилини…

На хвилю запала мовчанка. Торн не знав, що й сказати.

— Я прошу вас, синьйоре…

— Даруйте мені, — перебив його Торн. — Якщо я правильно зрозумів, ви маєте до мене невідкладну особисту справу?

— Ви мусите повірити, — провадив священик. — Причастіться крові Христової та його тіла, бо тільки тоді, як він буде всередині вас, ви зможете здолати сатанинське поріддя.

Атмосфера в кабінеті ставала щомить напруженіша. Торн простяг руку до селектора.

— Воно уже вчинило одне вбивство, — пошепки промовив священик, — і вбиватиме аж доти, доки заволодіє всією вашою маєтністю…

— Якби ви зволили зачекати трохи в приймальні…

Священик почав підступати до Торна, і в голосі його бриніло дедалі більше збудження.

— Тільки з Христовою допомогою ви зможете боротися з ним! — суворо промовив він. — Повірте в Христа! Причастіться його крові!

Торн намацав кнопку селектора й натиснув її.

— Я замкнув двері, містере Торн, — сказав священик.

Наляканий його тоном, Торн увесь напружився.

— Слухаю, сер, — почувся з селектора голос секретарки.

— Пришліть охорону, — сказав Торн.

— Що сталося, сер?

— Благаю вас, синьйоре! — вигукнув священик. — Вислухайте те, що я маю вам сказати!

— Сер?.. — знов долинуло із селектора.

— Містере Торн, — сказав священик, — я був у лікарні тієї ночі, коли народився ваш син…

Торн ураз застиг, несамохіть прикипівши очима до нього.

— Я… приймав… пологи, — затинаючись, промовив священик. — Був… свідком… його народження…

У селекторі знов озвався