Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

дослідив на них кожну цяточку. При великому збільшенні стало очевидно, що там і справді щось зафіксоване. Неозброєний погляд нічого не помітив, але нітрат зреагував. Далебі, у повітрі над нянькою і священиком виявлялося щось геть незбагненне!..

Весь наступний тиждень думки й вільний час Дженнінгса були поглинуті тим таємничим явищем. А потім він вирішив ще раз вийти на Торна.

Саме в ті дні американський посол провадив серію прилюдних виступів, на які Дженнінгсові легко було потрапити. Торн виступав в університетському містечку, на ділових сніданках, навіть на фабриках, і кожен міг прийти послухати його. Посол був добрий оратор, промовляв жваво та палко і, хоч де б виступав, незмінно заволодівав увагою слухачів. Він умів розворушити публіку, примусити її повірити йому, а надто робітників, яким одразу починало здаватися, що посол глибоко занепокоєний їхньою долею.

— У нас так багато розмежувань! — вигукував він. — На старих і молодих, на багатих і бідних… Але головне розмежування — на тих, що мають можливості, і на тих, що їх не мають! А справжня демократія — це однакові можливості для всіх. Без рівних можливостей слово «демократія» обертається брехнею!..

Під час своїх виступів Торн відповідав на запитання і спілкувався з публікою, особливо намагаючись познайомитися з каліками та бідаками, що їх одразу примічав у натовпі. Його не могли вибити з колії ніякі каверзні запитання, але ще більше важило те, що він умів змусити людей повірити.

Та насправді цей запал, на який так охоче відгукувалися слухачі, йшов у нього від розпачу. Торн мовби тікав від самого себе, прагнучи заповнити весь свій час громадською діяльністю, щоб не лишалось і хвилини на особисте життя, бо останнім часом у ньому чимдалі наростало передчуття чогось жахливого. Уже двічі серед натовпу, що збирався на його виступи, він вирізняв знайоме чорне одіяння священика — той вочевидь переслідував його. Торн боявся сказати про це кому-небудь: а що, як усе воно — лише витвір його розпаленої уяви? — але щоразу, на кожному виступі з тривогою нишпорив очима серед публіки, боячись угледіти знайому постать. Він не надав особливого значення словам Тассоне: в чоловіка явно розладнана психіка, це релігійний фанатик, що обрав собі за об’єкт домагань відомого політичного діяча, а те, що він згадав про Торнового хлопчика, цілком могло бути й випадковим збігом. А проте сказане священиком таки закарбувалось у його пам’яті. Хоч яке воно здавалося безглузде, одначе раз у раз відлунювало в свідомості Джеремі. Йому навіть спало на думку, що, можливо, цей священик — потенційний убивця; адже й Лі Гарві Освальд, і Артур Бреммер, обидва майбутні вбивці, намагалися зав’язати особисте знайомство зі своїми жертвами майже так само, як зробив цей Тассоне. Але зрештою Торн відкинув і це припущення. Хіба міг би він отак виходити на люди, якби весь час думав, що десь у натовпі на нього може чатувати смерть? І все ж таки священик ні вдень, ні вночі не йшов йому з думки, і Торн зрозумів, що й він переслідує священика так само, як той переслідує його. Тільки Тассоне був хижак, а він — жертва. Він почував себе польовою мишею, яка повсякчас боїться яструба, що кружляє над нею високо в небі.

Тим часом у Пірфорді усе було на погляд спокійне. Та за цим позірним спокоєм ховалися негаразди. Торн і Кетрін бачилися дуже мало, бо останнім часом він був зайнятий і вечорами на своїх виступах. А коли зустрічалися, то говорили переважно про дрібниці, уникаючи тем, які могли б засмутити обох. Тепер Кетрін приділяла більше часу Деміенові. Але це тільки поглиблювало їх відчуженість, бо з нею хлопчик ставав мовчазний, замикався в собі і довгими годинами похмуро чекав, коли повернеться місіс Бейлок.

З нянькою Деміен грався й сміявся, а Кетрін незмінно викликала в нього отаке похмуре заціпеніння. До чого тільки вона не вдавалася, шукаючи якогось способу здолати його відчуженість. Купувала дитячі книжки та альбоми для розфарбовування, всілякі конструктори та механічні іграшки — та все те залишало його байдужим. Щоправда, одного разу хлопчик начебто виявив інтерес до альбому з малюнками звірів, і ото тоді вона вирішила повезти його до зоопарку.

Збираючись у цю поїздку, Кетрін раптом подумала про те, як різниться їхнє життя від життя звичайних людей. Її синові минав уже п’ятий рік, а він ще жодного разу не був у зоопарку. Сім’я посла жила немовби в замкненому просторі, де все було до їхніх послуг, і тому вони рідко шукали розваг поза домом. Може, саме оцей брак виправ та нових вражень і позбавив Деміена здатності радіти й веселитися. Одначе сьогодні очі в нього були веселі, і, коли він сів у машину поруч неї, Кетрін відчула, що нарешті зробила правильний вибір. Хлопчик навіть сам заговорив до неї: він намагався вимовити слово «гіпопотам» і, здолавши його, аж засміявся з радості. Та й цього дріб’язку було досить, щоб Кетрін відчула себе щасливою. Сміх власної дитини вмить повернув їй уже призабутий добрий гумор. Дорогою до міста вона без угаву говорила, і Деміен уважно слухав її. Мовляв, тигри схожі на великих котів, горили — ті самі мавпочки, тільки більші, білки — однаково що миші, а коні — перерослі віслючки… Хлопчик був у захваті, хотів усе те запам’ятати, і Кетрін придумала щось ніби віршика: тигри — наче ті коти, а конячки — віслючки, білки — чисті мишенята, а горили — мавпенята! Вона швидко проказала все підряд, і Деміен весело засміявся; потім Кетрін повторила віршика ще швидше — і хлопчик зареготав на повен голос; отак вони й веселилися решту дороги до зоопарку.

Тієї зимової неділі в Лондоні світило сонце, скрізь було багато людей, що радо повиходили на сонячне світло та свіже повітря. День видався напрочуд гарний, і в зоопарку теж було не протовпитися. Та й звірі вочевидь тішилися сонечком, і їхні голоси долинали аж до вхідних воріт, де Кетрін узяла напрокат візочка для Деміена.

Вони зупинилися на березі ставка з лебедями й стали спостерігати, як більші дітлахи годують цих чудових птахів. Кетрін підвезла Деміена трохи ближче, та лебеді враз покинули поживу й, велично повернувши, поволі відпливли на середину ставка. Там вони зупинились і з царственою зверхністю дивилися на дітей, що кидали їм хліб і кликали назад. Але птахи не зрушували з місця, і Кетрін помітила, що тільки тоді, коли вона повезла Деміена далі, лебеді повернулися до берега.

Надходив час годування звірів, і глядачів у зоопарку все