Габріеле д'Аннунціо - Насолода

– Елено! – покликав він тихим голосом, неспроможний подолати палку пристрасть, яка клекотіла в його серці.

Вона обернулася й притулила пальця до губів, закликаючи його мовчати болісним і благальним жестом, тоді як очі засяяли, подивившись на нього. Вона прискорила ходу, сіла в карету, поклала троянди собі на коліна.

– Прощавайте! Прощавайте!

І коли карета рушила, вона впала на сидіння, пригнічена, залившись слізьми, які не хотіли зупинятися, бгаючи троянди конвульсивним посмикуванням рук.

ІІ

Під сьогоднішнім сірим демократичним потопом ганебно тонуть чимало чудових і рідкісних речей, під ним потроху зникає також окремий клас старовинної італійської знаті, в якому зберігалася від покоління до покоління певна сімейна традиція витонченої культури, елегантності та мистецтва.

До цього класу, який я назвав би аркадським, бо він досяг свого найвищого злету в надзвичайно цікавому житті вісімнадцятого сторіччя, належали й Спереллі. Урбанізм, аттикізм,[55] любов до вишуканості, потяг до незвичайних студій, до естетичних дивовиж, археологічна манія, витончена галантність були в домі Спереллі спадковими якостями. Один із них, Алессандро Спереллі, 1466 року подарував Федеріґо Арагонському, синові неаполітанського короля Фердинандо й братові Альфонсо, дюка Калабрійського, манускрипт, що містив деякі поезії «менш грубих» стародавніх тосканських авторів, які Лоренцо Медічі обіцяв опублікувати в Пізі в ́65 році. І цей же таки Алессандро написав на смерть божественної Симонетти, разом із вченими свого часу, меланхолійну латинську елегію, наслідуючи Тибулла. Ще один Спереллі, Стефано, в тому ж таки сторіччі, перебував у Фландрії, де жив розкішним життям, позначеним витонченою елегантністю посеред неймовірної бургундської пишноти; і там він залишився при дворі Карла Сміливого, поріднившись з однією фламандською родиною. Його син Джусто став живописцем, здобувши науку в Джованні ґоссарта;[56] і разом зі своїм маестро приїхав у 1508 році до Італії, в почті Філіпа Бургундського, посла імператора Максиміліана при папі Юлії Другому. Він оселився у Флоренції, де головна гілка його роду досі процвітала. У помічники він узяв собі маестро П’єро ді Козімо,[57] веселого й легкого живописця, сильного й гармонійного колориста, який полюбляв відтворювати своїм пензлем язичницькі легенди. Той достойник не був вульгарним художником. Але він витратив усе своє вміння на марні зусилля, намагаючись примирити свою примітивну готську освіту з найновішим духом Відродження. У другій половині сімнадцятого сторіччя родина Спереллі переселилася до Неаполя. Там у 1679 році такий собі Бартоломео Спереллі опублікував астрологічний трактат «De Nativitatibus».[58] У 1720 році Джованні Спереллі подарував театрові оперу-буф під назвою «Фаустіна», а потім ліричну трагедію «Прокна».[59] У 1756 році Карло Спереллі надрукував книжку аматорських віршів, у яких слова, наповнені хіттю, римувалися з елегантними наслідуваннями Горація, які були тоді в моді. Найкращим поетом був Луїджі, чоловік витонченої галантності при дворі короля-витівника й королеви Кароліни.[60] Він складав вірші з певним меланхолійним і лагідним епікуреїзмом, досить акуратно. Він кохав жінок з аматорським мистецтвом і мав безліч пригод, деякі з них були знаменитими, як-от пригода з графинею ді Честерфілд, чию смерть від сухот він оплакав у канцонах, одах, сонетах та елегіях, ніжних, хоч і трохи квітчастих.

Граф Андреа Спереллі-Фієскі д’Уджента, єдиний спадкоємець, продовжував сімейну традицію. Він був, якщо сказати правду, ідеальним зразком молодого італійського синьйора ХІХ сторіччя, легітимний представник родини елегантних дворян і митців, останній нащадок інтелектуального роду.

Він, так би мовити, був весь просякнутий мистецтвом. Його підліткова юність, насичена розмаїтими й глибокими студіями, справляла надзвичайне враження. Він до двадцяти років чергував тривале навчання з тривалими подорожами в товаристві батька й міг завершити своє глибоке естетичне виховання під батьківським наглядом без будь-яких педагогічних обмежень. Безпосередньо від батька він розвинув у собі смак до творів мистецтва, палке поклоніння перед красою, парадоксальну зневагу до забобонів, жадібний потяг до насолод. Його батько, який виріс посеред пишноти бурбонського двору, умів розкішно жити. Він глибоко опанував науку тішитися життям, а разом із тим певний байронівський потяг до фантастичного романтизму. Його шлюб відбувся за майже трагічних обставин, після палкої пристрасті. Після цього він робив усе можливе, щоб розтривожити і розбурхати подружню злагоду. Зрештою він розлучився з дружиною і тримав сина при собі, мандруючи з ним по всій Європі.

Освіта Андреа, так би мовити, була живою, тобто вона здійснювалася не через книжки, а через безпосереднє спілкування з людською реальністю. Тобто його дух був розбещений не лише високою культурою, а й експериментом; і його цікавість ставала тим гострішою, чим ширшими ставали його знання. Від самого початку він щедро ділився ними з усіма; бо велика сила, яка живила його почуття, ніколи не стомлювалася дарувати йому скарби для його щедрості. Але розвиток у ньому цієї сили руйнував його іншу силу – силу моралі, на занепад якої батько зовсім не звертав уваги. І він не помічав, що його життя було поступовим зменшенням його здібностей, його надій, його втіх, так ніби він потроху відмовлявся від усього, що набув раніше; і не помічав, що навколо нього дедалі тісніше стискається круг, хоч і досить повільно.

Серед інших батько нагородив його такою фундаментальною істиною: «Треба, будувати своє життя так, як створюють витвір мистецтва. Треба, щоб життя інтелектуальної людини було справою її рук. Лише так вона може досягти вищості».

Батько також застерігав його: «Необхідно за будь-яку ціну зберігати повну свободу, навіть коли ти п’яний. Правилом інтелектуальної людини має бути: «Habere, non haberi».[61]

Також він казав: «Жаль – це пуста втіха бездіяльного розуму. Треба за будь-яку ціну уникати жалю, заповнюючи розум новими відчуттями й новими уявленнями». Але ці добровільні максими, які внаслідок своєї неоднозначності могли бути витлумачені як інші моральні критерії, падали на природу людини, чия сила волі була зовсім слабкою.

Ще одне батьківське зерно дало підступні плоди в душі Андреа: зерно софізмів. «Софізм, – казав той необережний вихователь, – перебуває в глибині кожної насолоди й кожного людського болю. Отже, загострювати й примножувати софізми є те саме, що загострювати й примножувати власну насолоду і власний біль. Мабуть, наука життя полягає в тому, щоб затьмарювати істину. Слово є глибокою річчю, в якій для людини з інтелектом ховаються невичерпні багатства. Греки, майстри слова, вміли найвитонченіше втішатися життям в античності. Софізми процвітали у великій кількості в добу Перикла, у веселому сторіччі». Таке зерня знайшло в нездоровому інтелекті юнака плідний ґрунт. Потроху для Андреа брехня, не так у стосунку до інших, як до самого себе, стала такою звичною, що він став неспроможний ані бути цілком щирим,