Максим Іванович Кідрук - Твердиня

хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай не несе експресивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Лихослів’я ж в устах тих, кому за шістдесят, звучало солідно й переконливо. Левку сподобалося, як Ґуннар проказав оте «blow out to hell your fucking minds».

— Там страх як багато усіляких цікавих речей, — твердив швед. — Ось, наприклад, Саксайуаман.

Порившись у папці, старий витяг фотокартку — практично нову, чудової якості — і поклав перед хлопцями. Левко забрав знімок. На глянцевому фотопапері виступали руїни колосальної споруди, складеної з мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін ступенями здіймались один над одним. Вражало, наскільки щільно — просто з диявольською точністю — припасовані між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалось, ножа не проткнути.

— Це Саксайуаман, — іще раз повторив Ґуннар Іверс. — Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення… Це руїни цитаделі в Андах, неподалік Куско, нині простого перуанського містечка, а в давнину — столиці імперії інків. — Старий, плямкаючи, присмоктався до келиха. — Подивіться на брили. Вони різні: як за розміром — від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків, так і за формою — трапляються як пласкі, так і вигнуті грані. У той же час між валунами не знайдеться ані просвіту, ані шпарки, куди б пролізла мураха. Вони настільки тісно підігнані, що нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що у нашої цивілізації немає засобів, які могли б створити подібне. Жоден сучасний інструмент не здатен обробити камінь аж так досконало.

Лео роздивлявся полігональну кладку Саксайуамана:

— Та ну…

— Це правда! Жоден із відомих методів обробки каміння не дозволяє відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної! Припустімо, можна витратити купу часу і наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Але десять, сотню, тисячу каменів? А цілу стіну? — Художник у запалі ляснув долонею по столу, ледь не перекинувши келих. — Мине мільйон років, перш ніж вдасться створити щось подібне.

Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара і назад.

— Але Саксайуаман усе-таки збудовано…

— Правильно. — Швед загадково посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла кращою. — У мене є ще кілька знімків. — Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, на всіх були руїни Саксайуамана, відзняті з різних ракурсів. — Дивіться уважно. Окремі кам’яні блоки важать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть вони оброблені так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, наскільки технологічно досконалим є Саксайуаман. Навіть якщо судити мірками постіндустріальної епохи.

Левко вглядався у фотографії, по черзі передаючи їх Семену. Ґуннар вів далі:

— А тепер гляньте сюди. — На столі з’явилося ще кілька світлин. — Це славнозвісне Мачу-Пікчу… — Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. — Помічаєте різницю?

Сьома невиразно проказав:

— Ну, камені трохи менші.

— І все?

— Має бути щось іще?

Схилившись над знімком Мачу-Пікчу, Левко обдивлявся стіни ступінчастих святилищ.

— Дивіться уважніше, — перейшов на шепіт Ґуннар. — Невже ви не помічаєте, що це зовсім інша стіна?

Брили, з яких складені мури Саксайуамана, не схожі між собою, однак усі вони мають полігональну форму в перетині. Їхні грані гладенькі, наче після обробляння на верстаті. У той же час камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали… звичайним камінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, але обруби лишались нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як це було на знімках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу — і це було цілком очевидно — нагадувала недбало накидану купу каміння.

— В принципі, так, — сказав Левко.

— Це різні технології, — пояснив старий. — Ті, хто зводив Саксайуаман, якимось немислимим способом обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, наче з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу не мали такої можливості. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так — утрамбовуватись під власною вагою.

— Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу і майже ніхто не чув про Саксайуаман, — зауважив Семен.

— Це типово для сучасного суспільства, де цінується зовнішній прояв і ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу-Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню й величній красі довколишніх Анд. Гляньте на антураж, подивіться на гори навколо — ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто було розташоване у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, не нависало над чотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким іще пошукати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Мачу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди нині. — Старий перевів подих. — Зіграло роль ще й те, що до початку двадцятого століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для цивілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрих двісті років після падіння імперії інки спокійнісінько жили і хазяйнували у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті дві з половиною тисячі метрів ховається ціле місто.

— Справді? — І Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.

— Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу зробила чималий внесок у його популярність. Руїни у 1911-му відшукав Хайрем Бінґхем, професор Єльського університету. Він відшукав їх цілком випадково. Цю романтичну побрехеньку переповідають нині на кожному кроці в Куско, проте ніхто чомусь не розказує, що Хайрем Бінґхем насправді шукав не Мачу-Пікчу. — Старий перемінився на лиці, та яма, яка уявилась Левку під час першої посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. — Американець організував експедицію, головною метою якої були пошуки Паїтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.

Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда — тільки довжелезний вступ до чогось більш важливого і таємничого.

— Ну що, вам цікаво?

— Цікаво… — мовив українець, не маючи змоги розплутати клубок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.

— Тоді йдемо далі. — Очі шведа збуджено поблискували. — Бінґхем відразу второпав, що спіймав облизня.