Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— Ну, то як справи? — спитав він.

Пабло не відповів, і Роберт Джордан уважно подивився на незнайомих чоловіків, що сиділи за столом. В одного з них було широке, пласке обличчя — пласке й темне, як серранський окіст, ніс приплюснутий і перебитий, і через те, що з рота в нього стирчала довга тонка російська цигарка, його обличчя здавалося ще пласкішим. Волосся його було коротко підстрижене, шпакувате, щетина на підборідді сива; комір звичайної в цій місцевості чорної блузи застебнутий. Коли Роберт Джордан поглянув на нього, він опустив очі й далі дивився на стіл, але погляд його був твердий, зосереджений. Інші двоє були, очевидно, брати. Вони були дуже схожі один на одного — обидва невисокі, кремезні,- смугляві, кароокі, низькочолі, чорняві. В одного на скроні, над лівим оком, був шрам; коли Роберт Джордан подивився на них, вони спокійно зустріли його погляд. Одному було років двадцять шість — двадцять вісім, другий, мабуть, на рік-два старший.

— На що це ти так дивишся? — спитав той, що був зі шрамом.

— На тебе, — відповів Роберт Джордан.

— Ну, і що ж, бачиш якесь диво?

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Хочеш закурити?

— Не відмовлюся, — сказав старший брат. Він ще не брав цигарок. — Це такі самі, як були в того. В того, що підірвав поїзд.

— А ти теж був там?

— Ми всі там були, — спокійно відповів він. — Всі, крім старого.

— Ось що нам треба було б зараз, — сказав Пабло. — Ще один поїзд.

— Це можна, — сказав Роберт Джордан. — Після мосту.

Він побачив, що Паблова жінка відвернулася від вогню й слухає. Як тільки він вимовив слово «міст», усі змовкли.

— Після мосту, — ще раз сказав він неквапно й ковтнув абсенту з кухля. Краще покінчити з цим одразу, подумав Роберт Джордан. Цього однаково не минути.

— Я не буду зв'язуватися з твоїм мостом, — сказав Пабло, опустивши очі.— Не буду, і мої люди теж не будуть.

Роберт Джордан не відповів. Він глянув на Ансельмо й підніс кухоль.

— Тоді ми зробимо це вдвох, старий,— сказав він, усміхаючись.

— Самі, без цього боягуза, — додав Ансельмо.

— Що ти сказав? — спитав Пабло в старого.

— Тобі я нічого не казав. Я не з тобою розмовляю, — відповів йому Ансельмо.

Роберт Джордан перевів очі туди, де біля вогнища стояла Паблова жінка. Досі вона мовчала й знаку не подавала, що слухає. Але тепер вона сказала щось дівчині,— що саме, він не почув, — і дівчина підвелася від вогнища, пройшла попід стіною, підняла попону, що затуляла вхід до печери, й вийшла.

Ну, ось, подумав Роберт Джордан. Починається. Я не хотів, щоб це сталося саме так, але інакше, очевидно, нічого не вийде.

— Тоді ми обійдемося без твоєї допомоги, — сказав він Пабло.

— Ні,— сказав Пабло, і Роберт Джордан побачив, що на обличчі його виступили краплі поту. — Ніяких мостів ти тут не підриватимеш.

— Ні?

— Ніяких мостів ти тут не підриватимеш, — ще раз промовив із притиском Пабло.

— А ти що скажеш? — спитав Роберт Джордан у Паблової жінки, яка стояла біля вогнища, величезна й нерухома.

Вона обернулася до них і сказала:

— Я — за міст.

Вогонь освітлював її обличчя, і воно пашіло й наче світилося зсередини — смагляве й гарне зараз, таке, яким йому й належало бути.

— Що ти сказала? — спитав її Пабло, і, коли він обернувся до неї, Роберт Джордан побачив вираз його обличчя; то було обличчя людини, яку зрадили, і він побачив краплі поту в нього на лобі.

— Я за міст і проти тебе, — сказала Паблова жінка. — Оце і все.

— Я також за міст, — озвався чоловік з пласким обличчям і перебитим носом, гасячи цигарку об стіл.

— Мене міст не обходить, — сказав один із братів. — Я за Паблову mujer.

— Я теж, — сказав другий брат.

— І я теж, — сказав циган.

Роберт Джордан стежив за Пабло і водночас опускав праву руку все нижче й нижче, готовий до всього в разі потреби, майже сподіваючись, що така потреба виникне, відчуваючи, що це, можливо, був би найпростіший і найлегший вихід, але не бажаючи псувати справи, яка вже начебто налагодилася, бо знав, як швидко ціла родина, цілий клан чи цілий загін може при найменшій сварці згуртуватися проти чужака, і все ж думаючи, що те, що можна було б зробити тією рукою, було б найпростіше, найкраще й хірургічно найслушніше, якщо вже до того дійшлося; він стежив за Пабловою жінкою, яка стояла біля вогнища, і бачив, що в міру того, як їй складають присягу на вірність, вона червоніє від гордості, як червоніють здорові, міцні люди.

— Я за Республіку, — щасливим голосом сказала Паблова жінка. — А міст — це для Республіки. Опісля матимем час і на інші справи.

— Ти… — гірко сказав Пабло, — ти… в тебе мозок бика й серце повії. Ти сподіваєшся, що буде щось після того, як ми підірвемо міст? Чи ти хоч трохи уявляєш собі, що буде опісля?

— Те, що мусить бути, — сказала Паблова жінка. — Що має бути, те й буде.

— І тобі байдуже, що на нас почнуть полювати, як на диких звірів, після цього діла, з якого ми не матимем ніякої користі? Тобі байдуже, що ми можемо загинути через отой міст?

— Байдуже, — сказала Паблова жінка. — І не залякуй мене, боягузе.

— Боягузе, — гірко повторив Пабло. — Ти називаєш людину боягузом лише тому, що вона розуміється на тактиці. Тому, що вона бачить наперед наслідки дурості. Бачити, в чому дурість — це не боягузтво.

— А бачити, де сміливість, а де боягузтво — не дурість, — сказав Ансельмо, не втримавшись від красного слівця.

— Ти шукаєш смерті? — суворо спитав Пабло, і Роберт Джордан відчув, що він не просто питає.

— Ні.

— То прикуси язика. Ти забагато базікаєш про речі, яких не розумієш. Невже ти не бачиш, яке це серйозне діло? — майже благально запитав він. — Невже тільки сам я і розумію, яке воно серйозне?

Мабуть, що так, подумав Роберт Джордан. Мабуть, що так, любий Пабло. Але я теж розумію. Ми обидва розуміємо, і жінка прочитала це на моїй долоні, та поки що не розуміє. Ні, вона ще не розуміє.

— Хіба не я ваш командир? — спитав Пабло. — Я знаю, що кажу. А ви не знаєте. Старий верзе дурниці. Цей старий здатний тільки бути кур'єром і провідником для чужинців. Цей чужинець прийшов сюди, щоб зробити те, що піде на користь чужинцям. І заради цього він ладен пожертвувати нами. А я за те, що піде