Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— Безпеку! — сказала Паблова жінка. — Яка ж тут безпека? Тепер тут шукає безпеки стільки народу, що це вже само собою небезпечно. Той, хто шукає безпеки, втрачає все.

Вона вже стояла біля столу з ополоником у руці.

— Ні, безпеку можна знайти, — сказав Пабло. — Треба тільки знати, як уникнути небезпеки. Матадор теж знає, що робить, коли не хоче ризикувати даремно й уникає небезпеки.

— Доки не напореться на ріг, — гірко сказала жінка. — Скільки разів я чула від матадорів такі слова, і все одно вони не уникли рогів. Скільки разів Фініто казав, що тут уся справа в умінні і що бик ніколи не вбиває людину, людина сама лізе на роги. Вони завжди вихваляються, а кінець один. І потім ми ходимо до лікарні відвідувати їх. — Вона заговорила іншим голосом, немовби стояла біля ліжка пораненого: — Мій герою! — вигукнула вона. Потім: — Buenos, compadre [9]. Як живеш, Пілар? — кволим голосом пораненого матадора. — Як же це сталося, Фініто, chico[10], як же ти вскочив у таку халепу? — знову своїм звичайним голосом. — Потім тихенько: — То дурниця, Пілар, то дурниця. Вийшло якось ненароком. Я вбив його дуже добре, ти ж знаєш. Краще за мене ніхто б не вбив. Я вбив його так як належить, і він був уже мертвий, вже поточився, вже падав під своєю вагою, і тоді я відійшов від нього — знаєш, так поважно гордо, і раптом він ударив мене рогом іззаду і простромив наскрізь, аж до печінки. — Вона засміялася й повела далі вже не писклявим, майже жіночим голосом матадора, а своїм лунким басом. — А ти торочиш мені про безпеку. Хто-хто, а я знаю що таке страх і що таке безпека, — недаремно ж я прожила дев'ять років з трьома матадорами, найдешевшими в світі матадорами! Базікай про що завгодно, тільки не про безпеку. Ех, ти! Я покладала на тебе такі надії, а що з тебе вийшло! За один рік війни ти став ледарем, п'яницею і боягузом!

— Ти не маєш права таке казати, — мовив Пабло. — Особливо перед ними й перед чужинцем.

— Чому не маю? — вела далі Паблова дружина. — Ти хіба нічого не чув? Невже ти ще й досі вважаєш себе командиром?

— Так, — сказав Пабло. — Наказую тут я.

— Кинь жартувати, — сказала жінка. — «Наказую тут я!» Хіба ти не чув, що сказали la gente?[11] Тут ніхто не командуватиме, крім мене. Залишайся з нами, коли хочеш, їж хліб, пий вино, — тільки не обжирайся й не впивайся, — і, коли хочеш, допомагай нам у роботі. Але командую тут я.

— Варт би було застрелити вас обох, і тебе, і твого чужинця, — похмуро сказав Пабло.

— Спробуй, — мовила жінка. — Побачиш, що вийде.

— Дайте мені води, — сказав Роберт Джордан, не спускаючи очей з чоловіка із похмурим обличчям і з жінки, що стояла горда, певна себе і владно стискала в руці ополоник, немов берло.

— Маріє! — гукнула Паблова жінка і, коли дівчина ввійшла до печери, сказала: — Дай води цьому товаришеві.

Роберт Джордан поліз до кишені по флягу і, виймаючи її, розстебнув кобуру й пересунув її на стегно. Він налив абсенту в кухоль, узяв другий кухоль, який дівчина подала йому, й почав потроху доливати воду в абсент. Дівчина стояла поруч, стежачи за його рухами.

— Іди, — сказала Паблова жінка, показавши на вихід ополоником.

— Там холодно, — сказала дівчина й низько нахилилася до Роберта Джордана, щока до щоки, дивлячись у кухоль, де абсент каламутнів від води.

— Можливо, — сказала Паблова жінка. — Але тут надто гаряче. Потім лагідно додала: — Це ненадовго.

Дівчина кивнула головою й вийшла.

Навряд чи він ще довго терпітиме, думав Роберт Джордан. Він тримав кухоль в одній руці, а друга тепер уже цілком відкрито лежала на пістолеті. Він спустив запобіжник і відчував під долонею заспокійливо-знайому, майже стерту часом насічку на рукоятці й торкався пальцем по-дружньому прохолодного вигину спускової дужки. Пабло дивився вже не на нього, а на жінку. Вона провадила далі:

— Слухай мене, п'янице. Ти розумієш, хто тут наказує?

— Я наказую!

— Ні. Слухай мене. Виколупай сірку зі своїх волохатих вух. Слухай уважно. Наказую тут я.

Пабло дивився на неї, та з виразу його обличчя не можна було здогадатися, про що він думає. Він дивився на неї зовсім спокійно, а потім поглянув через стіл на Роберта Джордана. Він довго й задумливо не зводив із нього очей, потім перевів погляд на жінку.

— Добре. Командуй ти, — сказав він. — І якщо хочеш, хай командує і він. І можете обоє йти під три чорти! — Він дивився жінці просто у вічі, і вигляд у нього не був ані впокорений, ані зляканий. — Може, я розледащів і забагато п'ю. Вважай мене, коли хочеш, за боягуза, хоч тут ти помиляєшся. Але я не дурень. — Він помовчав. — Командуй, коли тобі до вподоби. Та якщо ти не тільки командир, а й жінка, дай нам чого-небудь попоїсти.

— Маріє! — гукнула Паблова жінка.

Дівчина висунула голову з-за попони, що затуляла вхід до печери.

— Тепер заходь і подай нам вечерю.

Дівчина ввійшла досередини, попрямувала до низенької лави біля вогнища, взяла емальовані миски й поставила їх на стіл.

— Вина вистачить на всіх, — сказала Робертові Джордану Паблова жінка. — Не слухай цього п'яниці. А як не вистачить, дістанемо ще. Допивай свій чудний трунок і налий собі вина.

Роберт Джордан вихилив абсент одним духом і, відчуваючи, як напій зігріває його ніжним, ароматним, вологим, хімічним теплом, посунув кухоль по столу. Дівчина наповнила ного вином і всміхнулася.

— Ну, то як, бачив ти цей міст? — спитав циган.

Решта — вони ще не вимовили й слова після того, як зреклися Пабло, — нахилилися над столом і приготувалися слухати.

— Так, — сказав Роберт Джордан. — То буде легка робота. Хочете покажу?

— Аякже. Нам дуже цікаво.

Роберт Джордан вийняв із нагрудної кишені записника й показав свої креслення.

— Диви, як схоже, — сказав пласковидий, його звали Прімітіво. — Той самий міст.

Водячи по паперу кінчиком олівця, Роберт Джордан пояснив, як буде підірваний міст і де саме треба буде закласти заряди.

— Як просто! — сказав один із братів, зі шрамом, на ймення дндоес. — А як ти їх підриватимеш?

Роберт Джордан пояснив і це; пояснюючи, він відчув, що дівчина зазираючи в записник, сперлася рукою на його плече. Паблова жінка теж дивилася. Тільки Пабло не виявляв ніякої цікавості; він сидів сам зі своїм кухлем і раз у раз черпав собі вина