Ірен Віталіївна Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Аж каву на себе вихлюпнула!

Прямує до неї ніхто інший, як… Іполит Вікентійович власною персоною!

Муся очима закліпала: може, привиділось? Але ні.

Знайомі риси: волосся бріоліном намащене, мов у Рудольфо Валентино, комір сорочки накрохмалено стирчить аж до щік, виголених мов яйце.

Аромат «Стріла Амура» за сто кроків чути.

Спохмурніла Муся. Ще одна перешкода на її нелегкому розшуковому шляху.

Іполит Вікентійович Мусю помітив, засяяв, мов срібний карбованець, — і до неї.

Схилився, аж вдвічі в попереку склався.

Ще не вистачало, аби публіка подумала, що вони знайомі!

— Сідайте і мовчіть! — крізь зуби мовила Муся.

Іполит покірно присів навпроти.

— А вас як сюди занесло? — не ворушачи губами, пробурмотіла Муся, мов факір-черевомовець.

І, посміхаючись фальшивою посмішкою, голосно додала, щоб усі чули:

— Прошу, прошу, тут одне вільне місце! Дуже приємно. Кави?

Накидала йому в тарілку все впереміж, що на столі було, — цілу гору.

— Мар’є Матвєвно… — розгублено каже Іполит.

— Мовчіть і жуйте! — наказує «Мар’я Матвєвна».

— А-а-а-а, розумію, — нарешті змовницькі каже Іполит. — Конспірація?

— Саме так. Так навіщо ви тут? Тільки голосно не кажіть.

— Мене, Мар’є Матвєвно, тато ваш шановний сюди відкомандирував, — тихо каже Іполит, — з метою повернення вас до родинних пенатів.

— Як же ви викрутаси у словах полюбляєте, Іполите Вікентійовичу, — посміхається Муся. — Сказали б просто: вистежити і… і — до клітки!

Насупилась, серветку зібгала.

— Але знайте: не вийде!

Іполит поважно покашляв у кулачок.

— Можливо, — каже, — адже нині обставини змінилися. Маю тут перебувати. За службовим обов’язком! І все ж таки, з вашого дозволу і за велінням татуся вашого, попильную, аби з вами лиха ніякого не сталося.

— Якого ще лиха? Я сама собі раду дам, — зневажливо скривилася генеральська донька.

А потім із цікавістю зиркнула:

— А «за службовим обов’язком» — це що означає?

Одразу помітила, що Іполиту Вікентійовичу і самому кортить розумній панянці, яка не раз добрі поради давала, поділитися.

Але завагався.

— Та кажіть уже! — нетерпляче наказує Муся.

Набрав Іполит таємничого вигляду і поважно каже:

— Розслідування треба провести. Сам капітан до мене звернувся, та й з берега наказ надійшов.

— Яке розслідування?

Інокентій губи серветкою витер, але не опускає її, так и тримає біля обличчя, щоб іншим не чути і не видно було.

Каже страшним голосом:

— Учора вночі тут убито німецького посла Вільгельма фон Айзена!

— Ой, — скрикнула Муся, — невже? Та що ви кажете?!

Зрадів Іполит, що вогник в очах панянки помітив, любив він цей вогник до нестями.

— Так. Убитий. Ножем у спину! У власній каюті!

— І що ви збираєтесь робити? — не згасає вогник в очах чарівниці.

— Ох, Мар’є Матвєвно, не спокушайте! — благає Іполит.

— Ну, Іполите Вікентійовичу, ну, голубчику, — просить Муся, згадавши, що вона тут ще й в якості актриси харчі відпрацьовує. — Ви ж мене знаєте — я лише на користь справи питаю!

— Знаю, Мар’є Матвєвно. І ваш розум високо ціную. І якби долі було б завгодно… об’єднати наші серця…

Але все те Мар’я Матвєвна повз вуха пускає, лише нетерпляче питає:

— Ну?!

Певно, ще не час свататись, печально понурився Іполит: вогник в очах панянки згасає, треба його знову розпалити. Каже:

— Ну, оглянув я місце злочину. Складно все. Ніж — столовий… — Покрутив у руках свій. — Тут їх хоч греб лю гати, всі однакові. Слідів — ніяких. Каю та як  каюта…

— Ну, за це тато вас по голівці не погладить, — співчуває Муся.

— Це точно, — сумно зітхає Іполит і промовляє з надією: — А ви ж, Мар’є Матвєвно, тут від самого початку були. Може, щось цікавеньке помітили. Може, небіжчика ще при доброму гуморі бачили? Або ще щось таке, що ви завжди помічати вміли?

— Може, і помітила, — загадково посміхається Муся. — Та тільки нечесно це!

— Що саме?

— Ви сюди, Іполите Вікентійовичу, мене пильнувати приїхали, аби до таточка повернути, а я вам так все і викласти мушу?

Хотів було Іполит Вікентійович відповісти, як над їхнім столиком голос пролунав:

— А ви, панове, куафюр зробити не бажаєте?

Це по залі мосьє Очінь ходить — до себе в цирульню, що на пароплаві облаштована, панство закликає.

— Скільки берете? — по-діловому запитала Муся.

— П’ятнадцять карбованців асигнаціями!

— Дорого… — каже Муся.

Образився мосьє Очінь, відійшов, бурмочучи:

— Я на Хрещатику більше беру…

— Та що ж ви бажаєте, Мар’є Матвєвно? — продовжує розмову Іполит.

— Зробимо так, — відказує розумниця. — Ви мене лишаєте у спокої до самого кінця подорожі. А я вам дещо підкажу, якщо ви мене на місце злочину зводите і дасте час, щоби я там усе добре огля нула.

— Я ж сказав: немає там нічого. Тільки простирадло зібгане. А небіжчик уже давно в «льодах» лежить. Що там роздивлятися?

Муся аж спалахнула від гніву. Ну точно як татусь її!

— Та скільки ж я разів і вам, і татусеві говорила! Слідство має починатися за всією хронологією: допит свідків — передусім, огляд місця злочину — два, збір речових доказів — три.

А ще принцип «Те-Те-Е»: тактика, техніка, експертиза!

Насупився Іполит:

— От недарма ваш тато вельмишановний казав, що ви поведені на романах того шарлатана!

— Та це ж не просто романи! — ледь не кричить Муся, незважаючи на конспірацію, котру сама ж оголосила. — Це нове слово в криміналістиці! А відбитки пальців! А методи знаходження! А слідчі експерименти! А антропометрія! Ох…

І стишила голос, адже не можна ж так розмовляти з малознайомою людиною! Ще подумають, що вона собі замість чоловіка, мартопляса і пияка, втіху знайшла. А таке Муся про себе думати не дозволить.

І мовить тихенько, з посмішкою, ніби про погоду мова йде:

— Одне слово, чи хочете, аби я вам допомогла, чи мені піти?

Іполит Вікентійович теж розчервонівся, надимається від гордощів.

— Я вас не тримаю… — каже ображено.

Муся тут же вигляд зробила, що хоче встати та піти.

Тільки, звісно, нікуди не пішла, адже Іполит Вікентійович свою руку благально на її поклав.

Здолав таки гордість.

А Муся саме на те і розраховувала!

* * *

Нарешті трапилась нагода все спокійно розди витися!

З Іполитом