Том Егеллан - Таємниця катакомб

Мученик — це той, хто помирає за свою віру й свого Бога.

У Стародавньому Римі мучениками були християни, яких замордовували до смерті, бо вони молилися Христові, а не римським богам. Багатьох християн кидали до Колізею, на арені якого їх шматували дикі звірі та вбивали гладіатори. Колізей — найвідоміша в світі арена, яка вміщала понад 50 000 осіб. Удвічі більше, ніж стадіон Уллевол в Осло. Гладіатор — це професійний воїн, який брав участь у боях з іншими гладіаторами, християнами, злочинцями й хижими звірами. Часто бої тривали доти, доки один із супротивників гинув. Гладіаторські бої були започатковані приблизно 250 року до P. X., і ця традиція зберігалася майже 700 років.

— Священна Зірка — що воно таке? Ви щось знаєте про неї?

— Дуже приблизно. Ідеться не буквально про зірку, а про легенду.

— А хто цей страж коштовності? Як гадаєте? Жива особа?

— Уявлення не маю, — похитала головою Інґеборґ.

— І ще одне… Я досі не можу збагнути, як пов’язані між собою прикраса з катакомб і прикраса, знайдена в кургані вікінгів, — сказав Роберт. — Дві однаковісінькі коштовності в абсолютно різних місцях?

Інґеборґ безпорадно розвела руками.

— Вікінги, які дісталися аж до Італії? — далі міркував уголос Роберт. — Хто вони, власне кажучи, були?

— Норвезькі, шведські, данські, ісландські… Вікінги — їх ще називали норманами — влаштовували спустошливі набіги повсюдно. Від Каспію — на сході, Середземномор’я — на півдні й аж до Америки — на заході. Вочевидь, коштовність украли під час військової виправи на Середземному морі, — Інґеборґ замовкла, ніби згадувала щось, а тоді засміялася. — Якось вікінги захопили одне місто — подумали, що Рим, а то була Луна, розташована значно північніше.

На прощання Інґеборґ Мюкле позичила Робертові книжку про символи й знаки. Дорогою додому, у трамваї, хлопчик гортав сторінки, шукаючи око з хрестом усередині — символ, який він сфотографував у катакомбах, однак не знайшов нічого навіть схожого.

IV

Коли того вечора мама побажала йому на добраніч і зачинила за собою двері спальні, Роберт не спав, чекав, доки вона міцно засне. Потім прослизнув до вітальні, знайшов мамину товсту книжку, яка називалася «Парапсихологія — метафізичні феномени, містика й окультизм». Роберт не хотів, щоб мама знала про його зацікавлення надприродними явищами. Якби довідалася, мабуть, відразу послала б знову до психолога. Може, книжка пояснить загадкові зустрічі в катакомбах?

З книжкою під пахвою, він крадькома повертався до своєї кімнати, коли раптом зі спальні вийшла мама.

— Забула зняти контактні лінзи, — промурмотіла вона сонним голосом.

Роберт зупинився, мов укопаний.

— Ти ще читати зібрався? — здивувалася мама.

На щастя, вона не помітила, яку саме книжку він ніс.

— Лише трішки.

— Не забувай, тобі завтра зранку до школи! — позіхнула мама.

Роберт поквапився до своєї кімнати, зачинив двері, сів на ліжку. Автор книжки Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. об’їздив увесь світ, вивчаючи надприродні явища — так мовилося в анотації на зворотному боці палітурки.

Роберт поринув у читання. Про передачу думок від мозку до мозку і про ясновидіння, і про провидіння — здатність людей зазирати в минуле й майбутнє, бачити речі, невидимі простим смертним. Він читав про привидів і про мистецтво ворожби; про людей, які змушували предмети рухатися; про реінкарнацію, тобто народження після смерті. Один феномен дивовижніший за інший.

Раптом йому спало на думку, а чи не розпитати про все, що його цікавить, самого Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол.? Може, той зуміє допомогти? Роберт знову відкрив ноутбук і поґуґлив ім’я. Одним з перших посилань було інтерв’ю автора в місцевій газеті.

«Чудово! — подумав Роберт. — Він мешкає зовсім поряд, легко змотатися туди й назад велосипедом…»

V

Наступного дня, ледве дочекавшись перерви між уроками, Роберт зателефонував до Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол.

У слухавці почувся скрипучий голос. Затинаючись від хвилювання, Роберт відрекомендувався, але не знав до пуття, як пояснити, чого він хоче. Старий чоловік випередив його, сказав, що читав про Робертові пригоди в пресі, і радо запросив до себе в гості, трохи згодом, по обіді, якщо Роберт має бажання побалакати.

Окрилений, Роберт подався до бібліотеки. Попросив знайти йому щось про вікінгів та давні символи. Поцікавився, чи можна десь роздобути книжки про походи вікінгів у чужі краї. До Італії, наприклад. Насамперед він мав намір зосередитися на слідах, залишених норманами в Європі, щоб потім, після відвідин Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол., з чистим сумлінням засісти за студіювання парапсихології. Спершу треба перевірити розповідь Інґеборґ про перебування вікінгів в Італії.

«Від Рима до Луни справді далеко, не кажучи вже про те, як далеко від Італії до Норвегії, — думав Роберт. — Ти чи міг усе ж існувати між ними зв’язок?»

Бібліотекар повернувся з великим стосом книг. Роберт примостився в тихому закуточку читальної зали. Перша книжка, яку він розгорнув, називалася «Війни вікінгів". Він гортав сторінку за сторінкою, шукаючи згадок про Рим, Луну й Бурґюнн. Раптом йому потрапила на очі маленька примітка в кутку сторінки, яка змусила швидше забитися його серце: 860 року військо вікінгів під проводом короля Бйорна Залізного й гьовдінґа[1] Галльстейна напали на місто Луну. Інґеборґ правду казала. У Луні вони зруйнували й пограбували монастир та церкву ченців ордену Доміні Канес. Вікінги повезли додому, до Норвегії, Швеції та Данії, багаті скарби.

«Трикутна прикраса, знайдена в кургані, могла потрапити в Норвегію після розбійницького набігу вікінгів на Луну», — схвильовано подумав Роберт.

Але він ніде не знайшов згадки про дві однакові прикраси.

ФАКТИ ПРО НАБІГ ВІКІНГІВ НА ЛУНУ

Військо вікінгів під проводом короля Бйорна Залізного й гьовдінґа Галльстейна взяло курс на італійське місто Луна, помилково гадаючи, що то Рим. Вони вирішили напасти й пограбувати місто. Але опір містян був дуже запеклим. Тому вікінги послали вістуна до єпископа зі звісткою, що вони прийшли з миром. Мовляв, їхній король занедужав і бажав би прийняти християнство перед смертю. Єпископ Луни повірив і вихрестив короля Бйорна. Наступного дня єпископові сповістили про смерть короля. Велична процесія супроводжувала труну з тілом короля вулицями Луни. Та коли труну вже мали опускати в могилу, з неї вистрибнув король Бйорн. Живий-живісінький. І тоді вікінги напали. Несамовито й безжально вбивали вони мешканців Луни й забирали їхні маєтності. (Деякі історики вважають цю історію цілковитою вигадкою).

Розділ V

Дідуган

Осло

I

ДЗЕНЬ-дзень-дзень-дзелень-ДЗЕНЬ!

Роберт натиснув на дзвоник на дверях, і він заграв, ніби дзвони на дзвіниці собору. На дверній табличці вишуканим шрифтом було написано:

Нічогеньке собі ім’я… Роберт відступив крок назад