Том Егеллан - Таємниця катакомб

особливого бажання розмовляти дорогою додому. Роберт почувався злим і недобрим. Мама була засмучена.

Після бесіди психолог запросила до кабінету маму. Роберт не втратив зв’язку з реальністю, сказала вона. Це принаймні означало, що він при своєму розумі. Але якщо ці думки не зникнуть самі по собі, додала психолог, їм доведеться ще зустрічатися. І не раз. Можливо, доведеться показати хлопця психіатру. Ну, а в найгіршому випадку — покласти до лікарні для більш детального обстеження і лікування.

Покласти в лікарню? Роберт міцно стиснув пасок безпеки. У божевільню, чи що? Нізащо! Ніколи в світі!

Він більше й словом не згадає про свої пригоди. А їхнє з Анґеліною спілкування за допомогою передачі думок на відстані навіки стане його таємницею. Як це, до речі, називається? Телепатія? Коли розмовляєш думками, а не словами?

Авто звернуло на подвір’я їхнього будинку.

«Треба більше довідатися про це явище», — подумав Роберт.

Коли вони піднімалися у ліфті нагору, до свого помешкання, задзвонив мамин мобільний телефон. Новий, незвичний дзвінок. Мамі позичили інший телефон, доки її був у ремонті. Роберт здогадався, що телефонував тато. Після розлучення він переїхав у Сомалі, працював там у якійсь організації з надання гуманітарної допомоги. Мама відповідала ухильно, ніби хотіла, щоб Роберт не здогадався, з ким вона розмовляє. Вони вже й до помешкання увійшли, а вона ще говорила в слухавку. Мама вийшла на кухню. Роберт замкнувся у своїй кімнаті. Через стіну до нього долинав приглушений, схвильований мамин голос.

— Анґеліно? — пошепки покликав він.

Він прошепотів ім’я дуже тихенько, щоб мама не почула й зовсім не стратила розум від паніки.

— Анґеліно? — промовив він трохи голосніше.

Якщо вона з’явилася йому в катакомбах, то чом би не могла з’явитися і тут.

— Анґеліно? — прошепотів він ще голосніше.

У відповідь — тиша.

— Подай мені хоч найменший знак, що ти насправді існуєш!

Мама ввімкнула в вітальні телевізор.

— Анґеліно?

Нічого.

Зовсім-зовсім нічого…

Розділ IV

Невідоме

Осло

I

— Вони мені не вірять, — сказав Роберт.

— Хто? — не зрозумів Свейн.

— Ніхто не вірить.

— Я тобі вірю.

Вони стояли на краю шкільного подвір’я. Дощило. Віддалік, біля господарських прибудов, кілька хлопчаків грали в футбол. Інші стояли групками, розмовляли. Кілька дівчат голосно засміялися, поглядаючи на Роберта.

— Справді, віриш? — перепитав Роберт.

— Ясно!

— А чому?

— Бо ти мій друг!

— І все ж…

— Ну, бо… — зам’явся Свейн.

— Ну?!

— Я теж дещо бачив.

— Що бачив?

Свейн на мить замовк.

— Пам’ятаєш, я розказував тобі про бабусину стару хатинку в горах? У Ювдалі?

— Так.

— Наступного після бабусиної смерті літа ми їздили туди на канікули. Мама й тато хотіли там навести лад.

Свейн потупив погляд.

— І що ти побачив? — нетерпеливився Роберт.

— То було вночі. Радше, під сам ранок, але ще не світало. Я прокинувся…

— І — що?..

— І…

— Що?

— Побачив бабусю.

Роберт вражено занімів.

— Вона стояла посеред моєї кімнати й дивилася на мене.

— Дивилася на тебе?

— Так… Усміхалася. Такою доброю, знайомою бабусиною усмішкою.

— Але ж вона померла?

— Я бачив її ніби живою. Нітрохи не злякався. Я знав, що вона не бажає мені зла. Здавалося, ніби вона прийшла подивитися, чи все в мене гаразд… Розумієш, про що я?

— Гадаю, так.

— То тривало дуже коротко.

— Тобі могло наснитися…

— Так, могло. Але я не спав. Я це точно знаю. Я не спав і бачив бабусю.

— Ти комусь про це розповідав?

— Нікому. Тобі першому…

Робертові перехопило горло. Стиснуло.

Задзвонив дзвоник на урок.

Друзі поволі рушили до входу.

— Не бачив більше ніяких примар останнім часом, Роберте? — гукнув їм навздогін Патрік.

За спиною почувся глузливий сміх однокласників.

Після уроків Свейн мав ще репетицію духового оркестру, тож додому Роберт пішов сам.

Недалеко від шкільного подвір’я він проминув темно-сірий автомобіль із затемненими вікнами.

«Неприємні оті темні вікна, — подумав Роберт. — Ніколи не знаєш, є хтось усередині чи ні».

Хтозна, може, там напхом напхано людей, і всі вони не зводять з нього погляду.

Роберт мимоволі усміхнувся. Навряд чи таке можливе. Бо навіщо комусь слідкувати за ним з-за темних вікон авта?

Отямся, Роберте!

Спершу привиди. Тепер манія переслідування.

Що далі?

II

Запищав мобільний. Роберт саме виконував домашні завдання. То прийшло повідомлення від Інґеборґ Мюкле:

Привіт, Роберте! Ось спроба перекладу латинського підпису під «рибкою» з катакомб. «Діва розділила Священну Зірку на дві. Я страж коштовності. Ісус Христос мій Господь. Амінь». Гм. Чи є сенс у цих словах, важко сказати. Але ж як цікаво, правда? :-) Інґеборґ

Роберт перечитав повідомлення кілька разів. «Я скоро прийду, і ми поговоримо», — написав він в есемесці.

Запитання роїлися у його голові.

Священна Зірка? Що це таке?

Діва? Яка діва?

Страж коштовності? Хто це?

Що таке Священна Зірка і як вона може бути розділена надвоє Дівою?

Роберт увімкнув комп’ютер, погуґлив. Але не знайшов вичерпної відповіді. За англійським онлайн-лексиконом з релігійної тематики The Holy Star є прикрасою з магічними або ж релігійними властивостями. Назва походить з однієї римської легенди, в основу якої покладено ще давніше, дохристиянське пророцтво.

За цим пророцтвом, Священна Зірка або спричиниться до кінця світу, або врятує землю від загибелі. Священики не могли дійти згоди, як саме тлумачити пророцтво.

ФАКТИ ПРО МІФИ, ЛЕГЕНДИ Й ПРОРОЦТВА

Міф — це вигадана розповідь про життя і долю богів. Легенда — це вигадана розповідь про дива, а особливо про святих — чоловіків та жінок. Більшість міфів та легенд передавалися спершу усно — з уст в уста — і лише згодом були записані. Пророцтво — це ворожба або передбачення. Релігійне пророцтво — це послання пророка. Пророк — той, хто стверджує, ніби розмовляє з Богом або одержує від нього напучування.

III

За півгодини Роберт вже сидів у кабінеті Інґеборґ Мюкле.

— Текст під «рибкою» був, напевно, видряпаний на стіні християнином, — мовив Роберт.

— О, безсумнівно! Символ «риба», а тим більше синтаксис латинського напису підтверджують, що хтось з давніх християн вишкрябав його в камені як послання майбутнім поколінням. Можливо, це якийсь код.

— Код чого?

— Перші християни осіли в Римі близько 50 року після P. X. Нелегко їм жилося. Коли 64 року Рим згорів, божевільний і кровожерний імператор Нерон звинуватив християн у підпалі. Він велів кидати людей на розтерзання собакам, розпинати й спалювати живцем. Багатьох вигнали на арену Колізею, де їх вбили гладіатори. Тисячі загинули мученицькою смертю. Жахливі то були часи. Задля передавання важливих і таємних посилань доводилося використовувати коди.

ФАКТИ ПРО МУЧЕНИКІВ, КОЛІЗЕЙ