Люко Дашвар - Покров

краще не лізь, куди не треба! Що ти про мене знаєш?! Нічого! Не своїм життям живу — чужим, ненависним! Навіть ім’я чуже причепила до себе, як тавро. І кого винуватити?…

Усі п’ятдесят чотири роки свого життя Аїда Озерова затято ненавиділа власне ім’я — аж теліпало бідну, як чула з чужих вуст. Ада — представлялася всім, а в паспорт ніхто не заглядав. Одним втішалася: Аїдою звали не задрипанку якусь, а славетну дочку древнього ефіопського царя. Аж задумалася про власну винятковість: хтозна, може, і вона царівна? Хай не по крові. За внутрішнім світосприйняттям. Увірувала, навіть підставила фартуха — Божі дари приймати, та вже у старших класах потрапила до театру, де ставили «Аїду». Прочитала в програмці стислий виклад опери, за голову схопилася: і нащо їй така гірка доля, як у ефіопки?! Ніяка вона не Аїда!

— Ада! — вперто втовкмачувала собі перед дзеркалом, прискіпливо вивчала неземну красу, наче ріденьке русяве волоссячко сеї ж миті мало скрутитися кучерями, шкіра потемнішати, а світлі блакитні очі набратися ночі. Та у віддзеркаленні кліпала повіками норовиста капловуха дівчина з кирпатим носиком, тонкими блідими вустами, акуратними серпами чорних брів, і не було в тому аж нічого виняткового, якби не погордливо підняте підборіддя і зухвалий царський погляд. В’їлася таки ефіопка у підсвідомість. А там і дари посипалися.

На вісімнадцять років баба Тася купила онуці кооперативну квартиру на Воскресенці — розкішну, панельну, на дві кімнати, з туалетом і металевою ванною.

— Матері дякуй, вона гроші тобі на квартиру заробила, — вказувала сухим пальцем на жовту світлину усміхненої красуні з такими ж серпуватими, як в Ади, чорними бровами і прозорими тевтонськими очима. От тільки носик у матері — як під лінійку, а у Ади задьористий кирпатий.

Світлина сотню разів виручала Аду, коли в дитинстві дітлахи дражнилися:

— Адка — байстрючка! Адка — байстрючка!

Хапала фотокартку з етажерки в тісній кімнатці бараку на лівобережній околиці столиці, де від народження жила з бабою Тасею, бігла надвір.

— Ось моя мама Наталя! — кричала насмішникам, захлиналася. — Найкрасивіша! Найхоробріша! Вона на Півночі нафту добуває для нашої Батьківщини!

Тато, зрозуміла річ, загинув під час випробування нового літака для Батьківщини. Хіба тільки в Ади?… У класі аж п’ятеро билися за право вважати свого загиблого тата героєм, і, оскільки Ада татової світлини не мала і нічим не могла довести його відчайдушної хоробрості, лаври героя дісталися однокласнику й сусіду по бараку Славкові Шуляку — демонстрував вирізаний із газети портрет похмурого льотчика, стверджував нахабно: он який у мене тато!

— А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама Ната нафту добуває, - безпомічно відгавкувалася зажурена Ада, бігла в обійми втомленої бабці, питала настирливо: — Чому мама не приїжджає?

— Гроші заробляє, - одказувала бабця. Лягала на підлогу, бо тільки там хребет, скручений довгим сидінням над кермом трамвая, розправлявся, вирівнювався. Лежала важким каменем, наче мертва.

Ада лякалася, сіпала бабцю.

— Вставай! Сукню мені ще й досі не дошила!

Бабця зітхала і бралася до роботи.

Ох, ті суконьки, бабиними руками шиті. Усе економила, бідаха. Іншим дівчаткам батьки в магазинах стандартну шкільну форму купували, а метикувата баба Тася — обрізки та залишки тканини, що їх віддавали за безцінь. Ніч над клаптями поворожить, на ранок — ану, примірь, серденько! Може, десь вшити чи відпустити треба. Через ті сукні дівчатка в класі заздрощами сходили, бо всі — однакові, а в Ади суконька особлива: і спідничка кльошем, і комірчик гострий, і рукавчики ліхтариками. Та особливо гарними виходили у баби Тасі фартухи — і чорні щоденні, і білі святкові.

— Царівна… — всміхалася баба, коли Ада вдягала гіпюровий білосніжний фартушок із легкими крильцями, крутилася перед дзеркалом — очі сяяли.

— Царівна! — і не сумнівалася Ада, коли підросла і бабця стала шити норовливій онуці не тільки шкільну форму, а й вигадливі сарафани, брюки з джинсової тканини і кримпленові костюми.

— Матері дякуй, — бабчина мантра не змінювалася протягом років. Час остаточно зігнув Тасин поперек, Ада закінчила школу, вступила до Київського політеху, переїхала до власної окремої квартири, а працьовита мати-буровичка все ніяк не могла відірватися від видобутку нафти для Батьківщини. Ада давно перестала докучати бабусі запитаннями, образилася на далеку матір усмерть, та гроші, що вони з місяця в місяць справно надходили з далекої Півночі і баба Тася віддавала їх онуці всі до копійчини, брала без душевних гризот. Усміхалася глузливо:

— Знову відкупається…

Трагічна правда розлилася гіркотою в 1981-му. У день Адиного весілля з перспективним однокурсником Валею Озеровим, що отримував підвищену стипендію, ішов на червоний диплом, уже був прикріплений до кафедри, де по закінченні навчання мав працювати над кандидатською, жив із батьками- викладачами в самісінькому центрі біля університету і, незважаючи на теплі очі й чарівну посмішку, за рік до закінчення вишу не мав дівчини. Не те, щоби погордлива царівна з окремою квартирою на Воскресенці надто захоплювалася розумниками, але ідея залишитися після інституту в столиці і стати в майбутньому професорською дружиною запала в душу. Інтелігентний Валя катастрофічно програвав іншим Адиним залицяльникам як із політеху, так і з бараків на околиці, де ще й досі жила баба Тася. Один Славко Шуляк вартував десятка таких, як Озеров: широкоплечий, азартний, нахабний до сказу. Відкорковував зубом пляшку пива, дивився Аді в очі.

— Женився би я на тобі, - казав із придихом. — Та ти ж мені зраджувати станеш! У машиніста тепловоза дружина має бути вірна. Як у моряка. А ти, Адко, звикла хлопцями крутити.

— Я за тебе і не збиралася! — ображалася Ада й одного разу вперше за чотири роки спільного навчання зупинила зосереджений погляд світлих блакитних очей на розумникові Озерові.

Валя пручався три дні. Спочатку безмежно здивувався увазі енергійної однокурсниці, потім зашарівся, знітився, розгубився вкрай. На третій день відключив мізки, зібрав докупи хоробрість і поцілував Аду в губи. На четвертий день пішли до рагсу.

— У мене буде царське весілля! — хвалилася Ада заздрісним однокурсницям.

Баба Тася власноруч пошила онуці запаморочливу сукню, яку Ада побачила в журналі «Бурда». Валині батьки взяли на себе ресторан і заздалегідь купили молодятам через «Супутник» путівку до Болгарії. У день весілля після рагсу на блискучій чорній «волзі» з лупатою лялькою на капоті з шиком підкотили до бараків, бо інтелігентні Валині батьки якогось біса наполягали: баба Тася має першою побачити обручку на пальчику онуки.

Бабця чекала біля бараків. Побачила Аду, усміхнулася, пригорнула до серця. Зятя по плечу погладила. Опустилася на лаву і померла.

Отаке весілля. Який ресторан?! Де та