Інгеборг Бахман - Мáліна

гунського, а то й аварського. Вона думала лиш про втечу та сподівалась, що сторожа її засне на світанні, та надія помалу згасала. Вороного у неї забрали, і не знала вона, як вибратись їй із ворожого табору, щоб дістатись до рідного краю із синіми пагорбами. Лежала вона у своєму шатрі, та сон не йшов їй на очі.

Глибокої ночі здалось їй, мов чує чийсь голос, та не була це розмова, лиш спів, він нашіптував і заколисував, але потім, однак, перестав звучати для всіх, а співав лиш для неї, мовою, яка чарувала її, хоч і не розуміла вона жодного слова. Та все-таки знала, що існує цей голос лише для неї, вабить лише її. Принцесі не треба було розуміти слів. Зачарована, встала вона, відкрила шатро, і побачила раптом темне Азії небо, якому не було меж, а перша зірка, яку там помітила, відірвалась й упала додолу. Голос, який долинав, промовив, що може чогось забажати, і зажадала вона від усього серця. Раптом перед нею з'явився якийсь незнайомець, загорнений повністю в чорний плащ[103], він не належав ні до червоних, ні до блакитних лицарів, обличчя його маскувала ніч, але, хоч вона й не могла його бачити, знала, що тужив він за нею і, повен надії, співав їй ніколи не чуваним голосом, знала, що прийшов він, щоб звільнити її. За вуздечку тримав вороного, а вона колихнула легко вустами й спитала: Хто ти? Як звати тебе, рятівниче? Якої дяки від мене чекаєш? Він притулив два пальці до вуст, чим давав знак, що повинна мовчати та йти за ним слідом; огорнув він її своїм чорним плащем, щоб ніхто не міг їх побачити. Були чорніші вони, ніж темінь чорної ночі[104], повів він її з вороним, який не іржав та м’яко ступав копитами, через табір увесь, а потім далі, у степ. Принцесі усе ще чувся спів його дивний, цей голос її полонив, і їй захотілось знову його почути. Мала бажання просити поїхати з нею вздовж ріки вгору, та він промовчав і передав їй вуздечку. Вона все ще була в небезпеці страшенній, і він тоді знак подав, щоб навскач рятувалася втечею. Так полонив незнайомець серце її; хоч і не бачила все ще його обличчя, бо далі ховав його, та покорилась, бо не могла інакше. Легким рухом злетіла вона на коня, німо глянула вниз на нього й хотіла своєю та його мовою сказати щось на прощання. Сказала це поглядом. А він обернувся та потонув у темряві ночі.

Вороний почав басувати у бік ріки, від якої війнуло на нього вологим повітрям. Принцеса плакала вперше у своєму житті, і наступні переселенці знайшли в цій місцині річкові перли, які принесли до свого короля; ще й сьогодні вони разом з найстарішими каменями коштовними оздоблюють корону святого Стефана[105].

Коли вона досягнула вільних земель, багато днів і ночей мчала навскач вздовж течії річки, аж поки не досягнула краю, де течія губилась у незліченних потоках[106], які розбігались на всі усюди. Тут принцеса потрапила у величезне багновище, поросле корячкуватими вербами. Вода сягала ще свого звичайного рівня, кущі хилилися та гойдалися, щось шепотіли під невгамовним вітром рівнини, який не дав піднятися вербам, і вони лишились покорченими. Вони колихалися лагідно, мов трава, і принцеса втратила напрямок. Здавалося, все прийшло в рух, хвилі вербового віття, хвилі трав; рівнина жила, та, окрім принцеси, на ній не було ні живої душі. Води Дунаю, яким вдалося уникнути примусу непорушності берегів, вільно ввійшли до ложа, яке обрали самі, загубились у лабіринті каналів, сплетіння судин яких порізало нанесені острови своїми широкими річищами, в які з гуркотом ринувся вир води. Уся перевтілена в слух, зрозуміла принцеса посеред пінистих порогів, безодень та вирв, що вода підмивала піщаний берег та поглинала його шматки разом з верболозом. Острови затопляла вода, їх наносило знову, їх форма та розмір щодня була новою, і так буде жити рівнина ця, сповнена змін, аж до часу великої повені, коли під хвилями, які усе наростатимуть, без сліду зникнуть верби та острови. На небі з'явилася пляма диму, та не видно було синюватих пасем гірських краю принцеси. Не знала вона, куди потрапила, не знала Девенських узвиш[107], кряжів Карпат[108], які були безіменні, не бачила і Морави, яка тут впадає в Дунай, а тим паче не знала, що колись ця річка буде межею двох різних держав[109], які матимуть свої назви. Бо тоді не було тут жодних країн і жодних кордонів.

На острівці, який наніс гравій, принцеса зійшла з вороного, бо він не міг іти більше далі, вона бачила, як потік щораз більше мутнішав від мулу й злякалась, бо це було повені знаком. Принцеса не бачила виходу із того дивного краю, який творили лиш верби, вітер й вода, вона повільно вела свого вороного, затуманена царством самотності, замкненим у собі, завороженим царством, у яке довелось їй потрапити. Вона оглядалась, шукаючи місця ночівлі, бо сонце було вже низько, а страхітлива жива істота, в яку перевтілилася ця ріка, ревла все гучніше, дужчав звук її голосу, плескоту, нестримним ставав її регіт при каменях прибережних, ніжний шепіт у тихім закруті потоку, виру шипіння, невпинний гуркіт на дні, під усіма поверхневими шумами. Під вечір наблизились зграї сивих ворон, корморани почали обсідати берег, лелеки ловили рибу в воді, а болотяні птахи всіх видів кружляли з пронизливим вереском, відлуння якого розпинало повітря.

У дитинстві принцесі розповідали про цей грізний край на Дунаї, про його чарівні острови, де можна було померти від голоду, але й пізнати видіння, пережити найвищий захват у шаленстві загину. Принцесі здавалось, що острів пливе разом з нею, але її охопило жахом не від гуркоту хвиль потоку, — страх та подив були в ній самій, а також ніколи не знаний неспокій, який линув від верболозу. Щось надзвичайно грізне відходило з нього і тягарем лягало на серце принцеси. Вона досягнула краю світу людського. Принцеса схилилась над своїм скакуном, який знеможено впав на бік та видав із себе жалібний стогін, бо і він відчував, що виходу більше немає, згасаючим зором благав він прощення у принцеси, бо не міг її більше нести крізь воду та понад водою. Принцеса лягла в заглибину поряд з конем, її охопило жахом, якого ще досі не знала; зловісно шипів верболіз, він шелестів, сміявся,