Інгеборг Бахман - Мáліна

пронизливо скрикував та зітхав зі стогоном. Тьма вояків не гналася більше за нею, та обступила її безліч таємних істот, міріади листків тріпотіли на кошлатому вітті верб. Принцеса була у долині ріки, саме там, де вела вона в царство мертвих, розплющила широко очі й дивилась, як наступає на неї могутня колона живих тіней, і на хвилю, щоб не чути виття страхітливого вітру, заховала обличчя в долонях, та схопилася знову, занепокоєна якимсь дивним звуком, що нагадував човгання чи шарудіння. Не могла вона зрушити з місця ні вперед, ні назад, могла вибирати лише між водою та всевладністю верб, та в непроглядній темряві перед нею блиснуло світло, а так як знала, що не від людей може бути це світло, а лиш від духів, то йшла на нього, скам’яніла від жаху, зачарована та заполонена.

Було це не світло, а квітка[110], розквітла тієї буремної ночі, найчервоніша з червоних, і походження була вона неземного. Простягнула принцеса руку за квіткою, та долоня її разом з квіткою доторкнулась чиєїсь руки. Ущухнув вітер, замовкнув сміх верболозу, і в дивному, білому сяєві місяця, що сходив і осявав щораз тихші води Дунаю, упізнала вона перед собою незнайомця в чорнім плащі, він тримав її руку, а два пальці другої притулив до вуст, щоб вона знову не запитала, хто він, — та темні, теплі очі його всміхались до неї. Він був чорнішим, ніж перед тим чорнота, яка обступала її, вона припала до нього та опустилась помалу в обіймах його на пісок, він поклав їй на груди квітку, мов мертвій, та накрив плащем і її, і себе.

Сонце було вже високо на небі, коли незнайомець розбудив принцесу зі сну, який нагадував смерть. Правдиво безсмертних — стихії, він змусив мовчати. Принцеса і незнайомець почали розмовляти, ніби були вже віддавна знайомі, і коли один говорив, усміхався інший. Вони промовляли світлі та темні слова[111]. Повінь спала, і тільки сонце зайшло, принцеса почула, як встає її кінь, форкає та риссю біжить крізь хащі. Вона злякалася до глибини серця й сказала: Мушу йти далі, мушу йти проти течії вгору, йди зі мною, не лишай мене більше ніколи! Та незнайомець похитав головою, і принцеса запитала його: Ти мусиш вернутися до народу свого?

Він усміхнувся: Мій народ найдавніший з усіх відомих народів і розвіяний на всі сторони світу.

Тоді йди зі мною! вигукнула принцеса з болем та нетерпінням, але незнайомець сказав: Терпіння, май лиш терпіння, бо ти ж знаєш, ти знаєш. За ніч принцеса набула дару ясновидіння, тому сказала крізь сльози: Я знаю, ми зустрінемось знову.

Де? усміхнувшись, запитав незнайомець, і коли? Бо справжньою є лише нескінченна мандрівка.

Принцеса глянула на погаслу, зів'ялу квітку, яка лишилася на землі, стулила повіки й на межі сну сказала: Зажди лиш, дай мені подивитись!

Повільно вона почала свою розповідь: Буде це далі, вгорі ріки, знову почнеться переселення люду, і станеться це в іншому віці, зачекай, дай мені розпізнати, коли, це буде через двадцять сторіч, ти промовлятимеш, мов інші люди: Кохана…[112]

Що це таке, сторіччя? запитав незнайомець.

Вона взяла пригорщу піску і швидко просіяла її крізь пальці, сказавши при цьому: Це і є, приблизно, двадцять сторіч, а потім настане час[113], коли ти прийдеш і мене поцілуєш[114].

Тоді це станеться незабаром, сказав незнайомець, продовжуй!

Це станеться в місті одному, а в цьому місті на одній вулиці, розповідала принцеса далі, ми будемо грати в карти, я програю зіниці[115] свої, це буде в неділю.

Що це таке, місто й вулиця? — запитав незнайомець вражено. Принцеса здивувалася й відповіла: Ми скоро побачимо це, я знаю лише слова, але ми скоро побачимо, ти зраниш терном серце моє[116], ми стоятимемо перед вікном[117], дай лиш мені сказати! Це вікно буде повне квітів, на кожне сторіччя там стоятиме квітка, понад двадцять квіток, по цьому ми розпізнаємо, що стоїмо на непомильному місці, і всі ці квіти будуть такі, як оця!

Принцеса стрімко скочила на коня, хмари ставали для неї дедалі нестерпніші, бо незнайомець окреслив подумки свою та її першу смерть. Він більше нічого не заспівав на прощання, і вона поскакала назустріч своїй країні з блакитними пагорбами, яка з'явилася вдалині, у страхітливій тиші, з серцем, яке він зранив тим першим терном, і впала, скривавлена, зі свого вороного посеред двору замку[118], на очах у вірного почту. Та всміхалася й шепотіла, охоплена жаром:

Я знаю, так, я це знаю!

Я не купила письмового пульту, бо коштував він п’ять тисяч шилінґів і мав монастирське походження, це заважало мені, я не змогла б писати на ньому, бо немає тепер ні пергаменту, ні чорнила; та й панна Єлінек не була б у захваті, бо звикла вже до моєї машинки. Я швидко ховаю в одній із папок аркуші про принцесу Каґранську, щоб панна Єлінек не побачила, що я там написала, а втім важливіше, щоб ми нарешті щось «залагодили», і я сідаю позаду неї на трьох сходинках, які ведуть до моєї бібліотеки, впорядковую сторінки і диктую:

Вельмишановні панове.

Мою адресу та сьогоднішню дату панна Єлінек, напевно, уже написала, вона очікує, та мені нічого не спадає на думку і я просто кажу: Дорога панно Єлінек, напишіть, прошу Вас, що хочете, однак, панна Єлінек ніяковіє й не може знати, що означає тут «хочете», і знесилено я підказую: Напишіть, наприклад, за станом здоров’я, ах так, це було вже? напишіть що-небудь про зобов’язання, чи й це ми мали вже надто часто? годі, отож, просто — з подякою та найкращими побажаннями. Панна Єлінек виявляє деколи подив, але вона цього не показує, бо, окрім пана д-ра Кравані, який спеціалізується з неврології й одружиться з нею в липні, не знає жодних вельмишановних панів, сьогодні вона зізналася в цьому, я запрошена на весілля, їде вона до Венеції, і в той час, коли її потаємні думки кружляють навкруг поліклініки та влаштування квартири, вона заповнює мої формуляри, порпається у картотеці, в якій панує несамовитий хаос, знаходить листи, кілограми листів, з 1962, 1963, 1964, 1965, 1966 років, бачить, що всі її намагання навести у мене хоч будь-який лад марні, намагання, яким вона надає позмінно благальної форми: «відкласти», «підшити», «впорядкувати за різними темами», вона хоче завести алфавітну систему, хронологічну систему, відділити справи службові від справ