Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

Очі Бермана скромно опустилися. Він повагався і сказав тихо:

— Я не здатний їй в усьому вірити. Вона… ну, одно слово, мені здається, її бідна голівка не витримала цих жахів. Вона… м-м… своєрідна в психічному розумінні людина, щоб не сказати більше.

Я також думав про це, тому замовк.

— Але я також чув це.

— Дикунство. Це просто акустичний обман. Галюцинація, шановний пане.

Ми посиділи мовчки, я відчував, що сам починаю божеволіти від милих пригод, які тут відбувалися.

Тієї ночі мені снилося: безшумно скаче дике полювання короля Стаха. Безшумно ржуть коні, безшумно опускаються копита, хитаються вирізні поводи. Холодний верес під їхніми ногами; мчать сірі нахилені наперед тіні, і болотні вогні горять на кінських лобах. А над ними, у небі, горить самотня, гостра, як голка, зірка.

Коли я прокинувся, я чув у коридорі кроки Малого Чоловіка і часом його тихий жалісний стогін. А потім знову чорна безодня важкого сну, і знову скаче по вересі і драговині стрімке, як стріла, полювання.

Розділ четвертий

Жителі Велетової прірви, видно, не дуже любили їздити на великі бали. Я міркую так, тому що не часто буває у такому глухому закутку повноліття єдиної спадкоємиці маєтку, і все-таки через два дні до Болотяних Ялин з'їхалося ніяк не більше чотирьох десятків людей. Запросили й мене, хоч я згодився дуже неохоче: я не любив провінційної шляхти і до того ж майже нічого не зробив за ці дні. Не зробив майже ніяких нових записів, а головне, ані на крок не рушив уперед, щоб розгадати таємницю цього чортового барлога. На старому плані сімнадцятого століття ніяких слухавок не було, а кроки і стогін лунали щоночі на диво регулярно.

Я ламав голову над усією цією чортівнею, але нічого не міг придумати.

Так от, уперше, може, за останні десять років палац зустрічав гостей. Засвітили плошки над входом, зняли чохли з люстр, сторож цього разу перетворився на швейцара, узяли з навколишніх хуторів ще три служниці. Палац нагадував нарум'янену бабусю, яка останній раз вирішила піти на бал, згадати молодість і опісля лягти в могилу.

Не знаю, чи треба змальовувати цей шляхетський з'їзд? Добру і цілком правильну картину чогось подібного ви знайдете у Хвельки з Рукшениць, незаконно забутого нашого поета. Боже, які це були виїзди! Старі фаетони з покоробленою шкірою, зовсім без ресор, з колесами, сажень заввишки, але обов'язково з лакеєм на зап'ятках (у «лакеїв» були чорні від землі руки). Які це були коні! Росінант здався б поряд з ними Буцефалом. Худорляві, з нижньою губою, відвислою, як чаплія, із з'їденими зубами. Упряж мало не мотузяна, зате то тут, то там на ній блищать золоті бляшки, які перекочували із збруї «золотого віку».

«Що це робиться на світі, люди добрі? Колись один пан їхав на шести конях, а нині шість панів на одному коні». Увесь процес панського розорення в самій лише цій іронічній народній приказці.

Берман-Гатевич стояв за моєю спиною і відпускав іронічно-делікатні зауваження щодо тих, хто прибував.

— Гляньте, яка шкапа. На ній, мабуть, хтось із Сасів їздив: заслужений бойовий кінь… А ця панночка, бачите як вбралася: просто як на храм святого Антонія. А ось, бачите, цигани.

«Циганами» він назвав справді дивну компанію. На звичайному возі під'їхало до під'їзду найдивовижніше товариство, яке мені доводилося бачити. Тут були і пани, і панночки, осіб дев'ять, одягнені строкато й бідно. І сиділи вони на возі купою, як цигани. І халабуда була на чотирьох тичках, як у циганів. Бракувало тільки собаки, який би біг під колесами. Це був занепалий рід Грицькевичів, які кочували з одного балу на інший і так переважно харчувалися. Вони були далекими родичами Яновських. І це були нащадки «багряного володаря»! Боже, за що караєш!!!

Потім приїхала якась літня дама в дуже багатому старовинному оксамитовому вбранні, тепер досить поношеному, в супроводі худого, як тріска, молодика з явно холуйським лицем. «Тріска» ніжно притискав її ліктик.

Від неї пахло такими поганими парфумами, що Берман почав чхати, коли вона ввійшла до зали. А мені здалося, що замість неї хтось заніс до приміщення велику торбу з удодами і покинув її тут на радість присутнім. Розмовляла дама із справжнісіньким французьким прононсом, який, як відомо, зберігся на землі тільки у двох місцях: у паризьких салонах і в селищі Кобиляни під Оршею.

І інші особи були дивні. Пожмакані чи занадто гладенькі обличчя, жадібні очі, очі змучені, очі благальні, очі з «іскоркою» божевілля. В одного франта очі були величезні й булькаті, як у саламандри підземних озер. Я дивився на церемонію знайомства (деякі з цих близьких сусідів ніколи не бачилися і, мабуть, не побачаться більше — старий палац, може, вперше за вісімнадцять років бачив такий наплив гостей). З-за дверей звуки погано долітали до мене, бо в залі вже дудів оркестр з восьми заслужених інвалідів. Полтавської битви. Я бачив масні обличчя, які галантно всміхалися, бачив губи, які тягнулись до руки господині. Коли вони нахилялися, світло падало зверху і носи здавалися напрочуд довгими, а роти проваленими. Вони безшумно дриґали ногами, сміялися, нечутно говорили, і в них виростали носи, потім усміхалися і відпливали далі, а на їхнє місце пливли все нові, нові. Це було як у жахливому сні.

Вони вищирялися, як вихідці з могили, цілували руку (і мені здавалося, що вони смокчуть із неї кров), безшумно підпливали далі. А вона, така чиста у своїй білій відкритій сукні, тільки червоніла часом спиною, коли занадто пилко припадав до її руки який-небудь новоявлений донжуан в обтягнутих панталонах. Ці поцілунки, як мені здавалося, мастили її руку чимось липким і нечистим.

І тільки тут я зрозумів, яка вона, власне кажучи, самотня не тільки в своєму домі, а й серед цієї зграї.

«Що це мені нагадує? — подумав я. — Ага, пушкінська Татьяна серед почвар у наметі. Оточили небораку, як лань під час полювання».

Тут майже зовсім не було чистих поглядів, але які були прізвища! Мені все здавалось, що я сиджу в архівах І читаю стародавні акти якого-небудь Пінського копного суду.

— Пан Сава Матвійович Стаховський із синами, — оголошував лакей.

— Пані Агата Юр'ївна Фалендиш-Хоболева з чоловіком і другом дому.

— Пан Якуб Барбаре-Гарабурда.

— Пан Матей Мустафович Осонович.

— Пані Ганна Оврамович-Босяцька з дочкою.

А Берман стояв за моєю спиною і кидав зауваження. Він вперше за ці дні сподобався мені, стільки злості було в його висловлюваннях, такими палаючими очима зустрічав він кожного нового гостя, і