Ю. Несбе - Таргани

довго чекати не доведеться. Звичайно це займає місяць-два.

— Вам не дуже подобається самій відповідати за все?

Тоньє Віг криво посміхнулася.

— Я не це мала на увазі. Фактично я вже була в ранзі повірника в справах цілих півроку, поки до нас не перевели Мольнеса. Я тільки хочу сказати, що сподіваюся на швидке рішення щодо призначення.

— Виходить, ви розраховуєте на те, що самі станете послом.

— Припустимо, — сказала вона, піднявши куточки рота. — Це було б цілком очікувано. Але боюся, ми можемо й не вгадати, що вирішить Міністерство закордонних справ Королівства Норвегія.

У кабінет ковзнула тінь, і перед Харрі з’явилася чашка.

— Ви п’єте чаа раун? — запитала фрекен Віг.

— Не знаю.

— Даруйте, — усміхнулася вона. — Я забула, що ви в нас новачок. Це таїландський чорний чай. Чи бачите, я практикую тут hіgh tea.[12] Хоча, якщо суворо дотримуватися англійської традиції, чай слід пити після другої години.

Харрі подякував за частування, і коли наступної миті опустив очі, в його чашці вже було щось налите.

— А я гадав, що ці традиції зникли разом із англійськими колонізаторами.

— Таїланд ніколи не був колонією, — усміхнулася вона. — Ні англійською, ні французькою, на відміну від сусідніх країн. І тайці страшенно пишаються цим. Занадто пишаються, на мій погляд. Трохи англійського впливу ще нікому не нашкодило.

Харрі дістав блокнот і запитав, чи не міг посол виявитися замішаним у якій-небудь афері.

— Афері, інспекторе?

Він коротко пояснив, що розуміє під аферою й що більше сімдесяти відсотків скоєних убивств пов’язано з тим, що жертва займалася чимсь незаконним.

— Незаконним? Мольнес? — Вона захитала головою. — Він не такий… не був таким.

— Ви не знаєте, чи були в нього вороги?

— Навіть уявити таке не можу. Чому ви питаєте? А може, це ніяке не політичне вбивство?

— У нас поки замало фактів, так що ми перевіряємо всі можливі версії.

Фрекен Віг розповіла, що в понеділок, коли його вбили, Мольнес виїхав на зустріч відразу ж після обіду. Він не повідомив, на яку саме, але в цьому не було нічого незвичайного.

— У нього із собою завжди був мобільний телефон, так що ми могли переговорити з ним, якщо виникали якісь справи.

Харрі попросив дозволу оглянути кабінет посла. Фрекен Віг довелося провести його ще через двоє дверей, установлених «із метою безпеки», щоб нарешті відімкнути треті, котрі вели в потрібний кабінет. Там нічого не торкали, як і просив Харрі перед вильотом із Осло. Усюди безліч паперів, течок, сувенірів: вони громадилися на полицях, ними були обвішані стіни.

Над стосом паперів висів портрет норвезької королівської пари: король і королева велично дивилися вниз, прямо на відвідувачів, а вікна кабінету, за словами Віг, виходять на Куїнз-ріджент-парк.

Харрі знайшов щоденник, але записів у ньому було небагато. Він перевірив день, коли сталося вбивство, але на цю дату стояла одна-єдина позначка: «Ман Ю», знайоме скорочення «Манчестер Юнайтед», якщо він не помиляється. Напевно, посол записав для пам’яті, коли по телевізору будуть транслювати футбольний матч, подумав Харрі, і за службовою звичкою висунув шухляди письмового стола, але відразу зрозумів, що одному йому не впоратися: марно було обшукувати кабінет посла, якщо не знаєш, що саме шукати.

— А де його мобільник? — запитав Харрі.

— Як я й казала, він завжди носив його із собою.

— Але в мотелі ми не знайшли ніякого телефону. І я не думаю, що вбивця був злодієм.

Фрекен Віг знизала плечима:

— Може, хтось із ваших тайських колег його «конфіскував»?

Харрі зволів утриматися від коментарів і замість цього запитав, чи не дзвонив Мольнесу в той день хто-небудь із посольства. Фрекен Віг завагалася, але пообіцяла довідатися. Харрі востаннє обвів поглядом кабінет.

— Хто з посольських працівників останнім бачив Мольнеса?

Вона замислилася.

— Мабуть, Санпхет, його водій. Вони з послом були добрими друзями. Водій дуже важко переживає втрату, тому я відпустила його на кілька днів.

— Чому ж він не одвіз посла на зустріч у день убивства, коли вже він водій?

Вона знову знизала плечима:

— Я теж думала про це. Посол не любив їздити по Бангкоку сам.

— Гм. А що ви можете розповісти мені про водія?

— Про Санпхета? Він служить у посольстві вже дуже давно. Ніколи не бував у Норвегії, але знає назви всіх норвезьких міст. І ще імена всіх королів. І Гріга любить. Не знаю, чи є в нього вдома програвач, але мені здається, він зібрав усі можливі диски з музикою Гріга. Дуже приємний літній таєць. — Вона нахилила голову набік й усміхнулася.

Харрі запитав, чи не знає вона, де можна зустрітися з Хільде Мольнес.

— Вона в себе вдома. Боюся, у жахливому стані. Я хотіла б порадити вам почекати трохи, перш ніж говорити з нею.

— Дякую за пораду, фрекен Віг, але ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як час. Не могли б ви подзвонити їй і повідомити про мій візит?

— Так, розумію. Вибачте.

Він повернувся до неї:

— Звідки ви родом, фрекен Віг?

Тоньє Віг здивовано подивилася на нього. А потім невимушено розсміялася, та сміх її звучав трохи напружено.

— Це що, допит, інспекторе?

Харрі не відповів.

— Якщо це так важливо, то я виросла у Фредрікстаді.

— Я так і подумав, коли вас почув, — сказав він, підморгнувши.

Витончена тайка в холі сиділа на стільці закинувши голову, і впорскувала собі в чарівний носик якийсь спрей. Харрі делікатно кашлянув, вона здригнулася й зніяковіло усміхнулася, з очима, повними сліз.

— Вибачте, але в Бангкоку дуже брудне повітря, — сказала вона.

— Я це помітив. Чи не дасте мені номер водія?

Вона похитала головою й промовила, долаючи нежить:

— У нього немає телефону.

— Гаразд. А помешкання в нього є?

Його жарт їй явно не сподобався. Написавши на папірці адресу водія, вона подарувала йому на прощання ледь помітну усмішку.

Розділ 11

Слуга вже стояв у дверях, коли Харрі йшов по алеї, прямуючи до резиденції посла. Він провів Харрі через дві великі кімнати, вишукано обставлені меблями з очерету й тику, і вивів через терасу в сад, облаштований за будинком. Орхідеї квітнули жовтим і синім, а в затінку від великих розлогих верб пурхали метелики, немов вирізані з кольорового паперу. Біля басейну у формі піскового годинника вони знайшли дружину посла, Хільде Мольнес. Вона сиділа в плетеному кріслі, одягнена в рожевий халат, перед нею на столику стояв такий само рожевий коктейль, і її сонцезахисні окуляри закривали півобличчя.

– Імовірно, це ви — інспектор Холе, — проговорила вона із твердим «р», що видавало в ній уродженку району Суннмьоре. — Тоньє подзвонила