Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

якийсь час працював на одному тартаку під Швецом і посварився там із господарем через паркан, що його Коляйчек пофарбував у дратівливий біло-червоний колір. І господар, вочевидь щоб покласти край сварці й довести, що рацію має таки він, виламав із паркану по одній білій і червоній штахетині й потрощив ті польські штахетини на Коляйчековій кашубській спині на таку купу білих та червоних трісок для розпалювання, що постраждалий побачив у них достатній привід для того, щоб уже другої, можна сказати, зоряної ночі на щойно збудованому й побіленому вапном тартаку пустити червоного півня — на славу хоч і роз'єднаної, та саме через це єдиної Польщі.

Отож Коляйчек був палій, палій-рецидивіст, бо в наступні тижні та місяці тартаки й лісосклади в усій Західній Пруссії стали наче трутом для розпалювання двоколірних національних почуттів. І як завжди, коли йдеться про майбутнє Польщі, й на тих пожежах не обходилося без Діви Марії, і, кажуть, були навіть свідки, — дехто з них живий, мабуть, і досі, — які на багатьох охоплених вогнем тартаках, коли там уже обвалювалися дахи, нібито бачили Матір Божу, увінчану польською короною. А натовп, що завжди збігається на великих пожежах, нібито заводив хорал на славу Богородиці. Отож є підстави гадати, що на Коляйчекових пожежах панувала врочиста обстановка і що там навіть складали присяги.

І якою мірою обтяжений звинуваченнями в підпалах був Коляйчек, що його розшукувала влада, такою самою мірою незаплямлений, безвинний, безпритульний, ба навіть убогий на розум був плотар Йозеф Бранка, якого майже ніхто не знав і ніхто не шукав; він щодня ділив свій жувальний тютюн на невеличкі пайки, поки річка Буг прийняла бідолаху в свої води, а триденні пайки жувального тютюну лишилися в його тужурці разом із особистими паперами. І позаяк потопельник Бранка з'явитися на люди вже не міг, а прикрих запитань про потопельника Бранку ніхто не ставив, то Коляйчек, маючи подібну статуру й бувши таким самим круглоголовим, як і потопельник, уліз спершу в його тужурку, а тоді й у його засвідчену офіційними паперами шкуру, що її ніколи не притягували до суду, відвик курити люльку, приохотився до жувального тютюну, перейняв від Бранки навіть суто особисте — його мовний дефект і всі наступні роки був таким собі добропорядним, ощадливим плотарем, що трохи заїкувався й сплавляв Німаном, Бобром, Бугом і Віслою цілі ліси. Треба ще сказати, що цей Бранка у лейбгусарах принца-наступника дослужився під орудою Макензена до єфрейтора, і хоч справжній Бранка ніколи не служив, Коляйчек, на чотири роки старший від нього, вже лишив після себе в артилерії у Торні погану славу.

Найнебезпечніші з-поміж усіх грабіжників, убивць і паліїв, ще грабуючи, вбиваючи й підпалюючи, очікують нагоди взятися за якусь іншу роботу, соліднішу. І декотрим такий шанс — закономірно чи випадково — трапляється. Отож Коляйчек у подобі Бранки так зцілився від свого вогненного гріха, що став непоганим сім'янином і здригався вже на сам вигляд звичайнісінького сірника. Коробки із сірниками, що спокійно й самовдоволено лежали собі на кухонному столику, ніколи не були застраховані від нього, хоч він, здавалося, міг би винайти сірники й сам, якби їх не було. Тепер цю спокусу він просто викидав у вікно. Бабця мусила докладати неабияких зусиль, щоб поставити обід на стіл вчасно й теплим. Нерідко сім'я сиділа потемки, бо засвітити гасову лампу не було чим.

Однак тираном Бранка не був. Щонеділі він водив свою Ану Бранку до церкви в Нижньому місті й дозволяв їй, зареєстрованій з ним і в загсі, вдягати, як тоді, на картоплищі, одну поверх одної чотири спідниці. Взимку, коли річки бралися кригою і в плотарів наставала пісна пора, він сидів сидьма в Тройлі, де мешкали самі плотарі, вантажники та робітники з верфі, й нянчив дочку Аґнес, що, схоже, вдалася в батька, бо коли не залазила під ліжко, то забиралася до шафи з одягом, а як приходили гості, дівчинка забивалася під стіл і тягла туди своїх ганчір'яних ляльок.

Одне слово, малу Аґнес так і тягло десь сховатися, щоб у схованці відчути себе в такій самій безпеці, в якій Йозеф колись відчув себе під чотирма спідницями, хоч і знаходила там іншу втіху, ніж він знайшов в Ани. Палій Коляйчек був тертий калач і зрозумів доччин потяг до захистку. Тим-то, коли на схожому на балкон виступі в їхньому півторикімнатному помешканні він лаштував кролятник, то змайстрував там і будку — якраз на зріст Аґнес. У тій коробці й сиділа маленькою моя матуся, гралася в ляльки й помалу підростала. Згодом вона, вже пішовши до школи, кажуть, забула про своїх ляльок і, граючись скляними кульками та строкатими пір'їнами, виявила перші ознаки розуміння крихкої й тендітної краси.

Але мені не терпеливиться розповісти, як починалося моє власне життя-буття, тим-то я дозволю собі поки що облишити Вранків, чий сімейних плот спокійно плив собі за течією, без нагляду — облишити аж до дев'ятсот тринадцятого року, коли зі стапелів під Шіхау зійшов «Колумб»; річ у тому, що саме в цей час поліція, яка ніколи нічого не забуває, напала на слід фальшивого Бранки.

Почалося все з того, що Коляйчек, як і щороку наприкінці літа, в серпні тринадцятого мав переганяти великого плота від Києва Прип'яттю, далі через канал, потім Бугом до Модліна, а звідти Віслою вниз. Вони — загалом дванадцятеро плотарів — вирушили буксиром «Радауне», якого найняв їхній тартак, від Західного Нойфера на Мертву Віслу до Айнлаґе, потім Віслою вгору повз Кеземарк, Лецкау, Чаткау, Діршау й Пікель і ввечері пришвартувалися в Торні. Там на борт зійшов новий власник тартака, який мав наглядати за закупівлею лісу в Києві. Коли о четвертій ранку «Радауне» відчалив від берега, всі знали, що на борту — господар. Коляйчек уперше побачив його за сніданком на баці. Вони сиділи один навпроти одного, жували й посьорбували ячмінну каву. Коляйчек упізнав його відразу. Кремезний, уже лисий чоловік сказав принести горілки й поналивати в порожні філіжанки з-під кави. Не кидаючи жувати, він, поки в кінці бака ще наливали горілку, відрекомендувався:

— Щоб ви знали: я — новий власник тартака, звати мене Дюкергоф, і я люблю порядок!

Плотарі на вимогу господаря по черзі, як сиділи, називали кожен своє ім’я й перехиляли філіжанки, тільки борлаки посмикувались. Коляйчек спершу випив горілку, а тоді, пильно дивлячись на Дюкергофа, сказав: «Бранка». Дюкергоф кивнув головою, як кивав і доти, й повторив слівце «Бранка», як повторював імена й решти плотярів.