Джеймс Паттерсон - Помилка

твердять, що перший удар треба пом'якшити й сказати, що жертва дістала тяжке поранення, таким чином поступово підготувавши слухача до факту загибелі близької людини.

Уперше за цю ніч я не стала кривити душею.

— Його застрелили, Брук. Мені так шкода! Твій чоловік загинув.

Я побачила, як закотилися її очі. До цього ніколи не можна звикнути. Коли бачиш, як хтось на твоїх очах утрачає контроль і перестає бути самим собою.

Брук заточилася, позадкувала й раптом стала похитуватися з боку в бік на ослаблих ногах, наче воротар перед пробиттям пенальті. А потім упала навколішки й дико заверещала:

— Ні-і-і-і-і!

Не знаю як, але я теж опинилася поруч із нею на колінах у темному фойє та стала гладити її рукою — своєю нечистою, зрадливою рукою — по худорлявій спині, намагаючись хоч якось заспокоїти, але Брук верещала все гучніше й пронизливіше.

— Ні-і-і-і-і-і-і-і!!!

— Я прекрасно розумію твоє горе, — прошепотіла я їй на вухо. — Прекрасно розумію…

— Нічого ти, суко, не розумієш!!! — заволала раптом Брук мені в обличчя й замахнулася на мене рукою. Я відсахнулася, прикрившись ліктем, але її довгий ніготь усе ж таки встиг залишити діагональну червону подряпину в мене на лобі. Після цього дружина Скотта завалилася набік на підлогу.

— Нічого ти не розумієш! Нічого ти не зна-а-а-аєш! — плакала вона, впершись обличчям у дубову долівку. — Не знаєш, не знаєш, не знаєш!

Розділ 31

Майк підняв Брук Тайєр і посадовив на канапу у вітальні. Зачинивши вхідні двері, я помітила русяву дівчинку в рожевій піжамці — як у мультику Діснея «Три принцеси». Вона стояла нагорі на сходах і невідривно дивилася на мене.

— Привіт, крихітко, — сказала я. — Із твоєю матусею все гаразд. А мене звати Лорін.

Чарівна дівчинка нічого не відповіла. Просто мовчки стояла, уп'явшись очима в мене.

— Може, ти підеш спати, сонечко? — спитала я та ступила крок на сходинку.

І тоді дівчинка заверещала. Так пронизливо й сильно, що я мимоволі відвернулась і затулила вуха руками.

Брук кинулася повз мене до сходів, і сирена вимкнулася тієї ж миті, коли дівчинка опинилася в обіймах своєї матері.

Я стояла, а Брук розгойдувалася з боку в бік, тримаючи дитину на руках. На столику у вітальні я помітила фотографію Скотта в поліційній уніформі. Однією рукою він обіймав вагітну Брук. Яскраво світило сонце. Схоже, цей знімок зробили десь у парку.

Раптом Брук і донька заголосили в унісон. І мені відразу ж спав на думку пістолет, що лежав у моїй сумочці. Я чітко його собі уявила. Уявила, як холодно поблискує його хромована поверхня. Подумки побачила його майже по-жіночому округлені обриси. Уявила, як холодна сталь ствола притискається до моєї скроні, майже відчула дотик чутливого спускового гачка на другій фаланзі свого вказівного пальця.

Я стояла собі в помешканні Скотта й думала про свій пістолет, про те, що накоїла, і гадала, чи довго ще зможу витримувати ці тортури.

«Ти — не лиха людина, — втовкмачувала я собі. — Принаймні не була такою до минулої ночі».

Розділ 32

Бідолаха Брук і досі гойдала на руках свою чотирирічну доньку, як раптом звідкись ізгори донісся дитячий плач.

Я поволі піднялася сходами.

— Хочеш, догляну за дитиною? — спитала я Брук.

Але вона, здається, дивилася крізь мене. Просто мовчки стояла й дивилася крізь мене.

— Пошукай, чи немає десь на кухонних полицях записника з адресою родичів, — гукнула я Майкові й пішла повз Брук на голос, що лунав з кімнати в задній частині будинку.

Над дитячим ліжечком звисали брязкальця у формі іграшкових кайданків та поліційних кийків, а неподалік мерехтів нічний світильник.

Хлопчику-немовляті не було, мабуть, і шести місяців. Я взяла в руки малесеньке волаюче створіннячко. Від кожного крику його тільце здригалося так, наче звук, що воно видавало, був для нього завеликим. Я притиснула малятко до грудей, і воно майже відразу замовкло. Так і тримаючи його на руках, я сіла в крісло-гойдалку, рада хоч на якийсь час уникнути гамору й вереску.

Навіть у такій екстремальній обстановці я встигла помітити, як прекрасно пахнув цей малюк. Він пахнув чистотою й невинністю. Коли ж малий розплющив очі, свої великі карі очі, то серце моє тьохнуло.

Він був точнісінькою копією Скотта.

Після цього вже і я не втрималася й заплакала. «У цього малюка більше ніколи не буде батька», — сяйнула гадка.

Молодчаго, Лорін, це твоя «заслуга».

— Віддайте мені його, — гаркнула Брук, несподівано влетівши до кімнати з пляшечкою в руці. Мені здалося, що, коли я передавала малюка матері, він мені посміхнувся. Брук і досі плакала, але видно було, що перший шок минувся.

— Може, мені зателефонувати комусь із ваших знайомих чи родичів? — запропонувала я.

— Я вже поговорила зі своєю мамою, — відказала Брук. — Вона їде сюди.

Уперше за ввесь час вона глянула мені просто в очі. Дивно, але вираз її обличчя був цього разу напрочуд лагідний.

— Ой! — пробурмотіла вона ніяково. — Я вас подряпала. Вибачте…

— Нічого, не переймайтеся, — швидко заспокоїла її я. — І не здумайте виправдовуватися. Це ви, а не я, потребуєте зараз допомоги. Ви та ваші діти.

— Я хочу почути, — сказала раптом Брук після нетривалої паузи.

Я здивовано витріщилася на неї. Риси її обличчя різко окреслилися на тлі світла нічника, а очі були схожі на дві глибокі западини — як у примари.

— Що? — перепитала я.

— Я хочу почути, що сталося з моїм чоловіком. Я ціную ту відвертість, яку ви проявили з самого початку. Якби на вашому місці був чоловік, то він намагався би всіляко берегти мої почуття. Я хочу точно знати, що трапилося, щоб я змогла зжитися з цією думкою. Це потрібно не стільки мені, скільки моїм дітлахам.

— Нам і самим іще достеменно майже нічого не відомо, Брук, — відповіла я. — Ми знайшли його мертвим у Бронксі, у парку Святого Якова. Хтось застрелив його. У тому районі багато наркоманів і наркоторговців.

Обличчя Брук спотворила болісна гримаса, а губи затремтіли. Ліве око почало конвульсивно сіпатися.

— Боже ж мій, Боже! Я так і знала, — нарешті проказала вона й енергійно закивала головою. — Як же — «Робота секретного агента — найшвидший шлях до підвищення по службі, Брук. У разі потреби мене прикриють колеги. Вони завжди підстраховують мене». Як виявилося, не завжди, ти, чортів ідіоте! Боже, який жах, який жах!

Запала тиша, і я відчайдушно ламала голову, придумуючи, що сказати. Здавалося, стіни почали