Джеймс Паттерсон - Помилка

сліпучо яскраво освітлений, наче операційна в шпиталі. Скрізь сиділи копи з портативними комп'ютерами на колінах. Начальники в білих сорочках хрипкими гавкітливими голосами віддавали накази по своїх мобільниках. На широкоекранному дисплеї «PowerPoint» було видно мапу району. Обстановка в автобусі нагадувала оперативний центр Пентагону або сцену з відомого телесеріалу «24 години на добу».

Серце моє шалено закалатало, і його пульс відбився важким гупанням у скронях.

Для всіх, хто зібрався тут на інструктаж, Пол став ворогом номер один.

— Комісаре, — сказав мій шеф з офіційністю в тоні, якої я від нього не чекала. — Знайомтеся: детектив Стілвел, старша слідча в цій справі.

Широка, як лопата, долоня потиснула мою руку, і я глянула на відоме мені й багатьом моїм колегам темношкіре, по-батьківськи добродушне обличчя комісара нью-йоркської поліції Рональда Даргема.

— Приємно познайомитися, детективе Стілвел, — мовив Даргем солодкавим дружнім тоном. — Бачив деякі з ваших звітів. Ви дуже добре справляєтеся з роботою.

«От тобі й маєш», — подумала я та знову відчула памороки. Моє перше «молодець» від комісара поліції — і за таких обставин! Але все одно цю похвалу треба покласти в скриньку з моїми кар'єрними трофеями.

Та коли я пригадала вбивчий доказ у вигляді окулярів Пола, то моя швидкоплинна радість ураз минула, і я відчула себе, наче алкаш, що прокинувся з важкою від похмілля головою після тижневого запою. Моя кар'єра скінчиться швидше, аніж скисне молоко в моєму холодильнику.

— Дякую, сер, — пробелькотіла я.

— Розкажіть, що ви наразі маєте, — хутко вимовив Даргем, прикипівши до мене важким суворим поглядом.

Я все ретельно перелічила: травми на тілі Скотта, бездоганно чіткий опис Пола та його машини, який дала Амелія Фелпс, а також щойно знайдені окуляри. Вийшов такий собі рецепт моєї особистої катастрофи.

Коли я завершила свою доповідь, комісар задумливо схилив голову. На відміну від більшості поліційних цабе, він залишався детективом, хоча й високопосадним.

— А ви переглянули теки зі справами, що їх вів загиблий? — спитав Даргем.

— Я ще не мала нагоди, сер. Це буде наступним кроком нашого розслідування.

Комісар кивнув.

— Ви швидко працюєте, — сказав він. — І це добре. Бо швидке розкриття цього вбивства — єдине, що зможе пом'якшити психологічний шок для всіх тут присутніх та їхніх колег.

«Не для всіх», — подумала я.

— Детективе Стілвел! — сказав комісар і злегка посміхнувся. Я здогадалася, що він зараз про щось мене попросить. Або дасть якесь додаткове службове навантаження. Яке — я й гадки не мала. Просто знала, що в нью-йоркській поліції коли хтось отримував пряника, то це зазвичай означало, що батіг уже десь неподалік.

— Слухаю, сер! — відповіла я, як на сором безуспішно намагаючись видалити зі свого голосу тремтіння.

— Я хотів нагадати вам, щоб ви надіслали повідомлення про смерть родині Скотта Тайєра.

Я міцно стиснула щелепи, щоб не заторохтіти зубами. Боже милостивий, як же я забула?! Повідомляти родину загиблого входило до моїх обов'язків як старшого слідчого!

Якось Скотт казав мені, що десь у Брукліні мешкають його мати та молодша сестра. Господи, як же боляче все це буде пережити! Може, відразу засунути руку в деревоподрібнювач, щоб не мучитися?

— Так сер, обов'язково, — відповіла я.

— Знаю, що це — найнеприємніша й найболючіша частина вашої роботи, — сказав Даргем, по-батьківськи плескаючи мене по плечу. — Але, гадаю, краще зробити це ще до того, як хтось пробовкне ім'я Скотта телевізійникам та газетярам. Я гадаю також, що буде ліпше, коли родина почує цю страшну звістку від когось із його колег. А потім до них з'їжджу я. Щоб хоч якось пом'якшити удар.

— Розумію, сер, — сказала я.

Комісар зітхнув.

— Утім, найважче доведеться його дружині, — промовив він похмуро. — Я вже не кажу про його трьох дітлахів.

Розділ 30

Отже, Скотт був одружений?!

Мої ноги враз обм'якли, але завдяки зусиллям волі я змусила себе встояти.

Одружений, та ще й мав трьох дітей?

Він ніколи не говорив мені про це — однозначно.

Ні про дружину, ні про дітей. А казав натомість, що є найпоказнішим і найперспективнішим нареченим у всій поліції Нью-Йорка.

— Розумію, — вів далі комісар. — Ситуація дуже непроста. Сьогодні вночі сталася велика трагедія. Брук, дружині Скотта, лише двадцять шість років, одній дитині чотири, другій — два, а третя — взагалі немовля.

Ще одне батьківське поплескування по плечу означало, що наша аудієнція добігла кінця. У мене виникла підозра, що таке батьківське поплескування входить до набору обов'язкових тестів для претендентів на підвищення.

— Адресу Скотта має ваш шеф, — сказав на завершення комісар. — Працюйте, детективе Стілвел. Щасти вам!

Приблизно через двадцять хвилин після того, як ми з Майком залишили комісара в штабному автобусі, наше авто зупинилося біля чепурненького будиночка в голландському колоніальному стилі, розташованого посеред довгої низки схожих споруд.

Усі вікна помешкання родини Тайєрів були темні. Вкриту плитками доріжку, що вела крізь коротко підстрижений газон, облямовували красиві яскраві квіти.

У кінці короткої під'їзної алеї я побачила дитячий баскетбольний щит. Заледве відірвавши від нього погляд, я зиркнула на годинник. Була майже четверта ранку.

«Хвилиночку», — наверзлася мені в голову божевільна думка. — «А з якої речі я буду заходити в той будинок? Можна просто взяти й піти, хіба ж ні? Про все забути. Забути, що я коп. Що я теж заміжня. Узяти й начхати на умовності та обов'язки. Тим паче, що я опинилася зараз на роздоріжжі. Ось візьму й утечу до якогось монастиря й буду там сир виробляти. А чому б ні?»

— Ти готова, Лорін? — спитав Майк, що сидів поруч.

— Якщо чесно, то ні, — відповіла я, але все одно розчинила зовнішню половинку дверей і двічі натиснула на кнопку дзвоника.

«Просто красуня», — подумала я, побачивши перед собою заспане обличчя невеличкої гарненької брюнетки.

«І навіщо було Скоттові зраджувати цю пречудову молодичку? Матір своїх дітей?» — промайнуло в моїй голові.

— Доброго ранку, — мовила Брук Тайєр, ошелешено переводячи погляд з мене на Майка, а потім знову на мене.

— Привіт, Брук, — сказала я й показала їй свій жетон. — Мене звати Лорін. Я — детектив із поліційної дільниці Скотта.

— О Господи! — залопотіла Брук, ураз скинувши з себе залишки сну. — Щось зі Скоттом, так? Чи ні? Що трапилось? Його поранили? Поранили?!

Повідомляють про смерть у різні способи, і жоден з них не є легким і безболісним. Дехто з поліціянтів уважає, що найкращий з них — це прямо й чесно відразу про все розповісти. Інші ж