Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

не в таких феноменальних здібностях, як у Людини дощу з фільму. Є, приміром, аутисти, що можуть сказати, на який день тижня припаде певна дата в інтервалі кількох сотень років, у поодиноких випадках — у межах сорока тисяч років.

Є й такі, що мають енциклопедичні знання у вузькій сфері, як от розклад автобусів чи телефонні номери. Декотрі можуть додавати в думці великі числа, або пам’ятають, якою була погода в кожний день їхнього життя, або з точністю до секунди визначають час, не дивлячись на годинник. Можна назвати ще цілу низку більш-менш дивних талантів, і, як розумів Франс, усіх, кому вони властиві, називають талановитими савантами, тобто людьми, наділеними чимось унікальним, зважаючи на їхні відхили в розвитку.

Ще одна, менш поширена група, — і Балдер сподівався, що Авґуст належить саме до неї, — так звані геніальні саванти. Це особи, чиї таланти сенсаційні з усякого погляду. Наприклад, Кім Пік, який помер нещодавно від серцевого нападу. Кім мав тяжкі розумові порушення й не міг навіть самостійно вдягатися. Проте він пам’ятав двадцять тисяч книжок і міг дати блискавичну відповідь на будь-яке фактичне питання. Він був наче жива база даних. Його ще називали Кімп’ютер.

Потім музикант Леслі Лемке — сліпий і розумово відсталий чоловік, який у шістнадцять років прокинувся серед ночі й, не навчаючись і не вправляючись, досконало зіграв Перший фортеп’яновий концерт Чайковського, хоча чув його лише один раз у телепрограмі.

Або ж Стівен Вілтшир — англійський хлопчик-аутист, що був дуже замкнутий і своє перше слово вимовив, тільки коли йому минув шостий рік. До того ж це слово було «папір». Років у сім Стівен міг, лише побіжно глянувши на великий архітектурний комплекс, ідеально накреслити його в найдрібніших деталях. Якось він літав над Лондоном на гелікоптері, а коли приземлився, то намалював запаморочливу, строкату панораму всього міста. Та хлопчик аж ніяк не копіював. У роботах Стівена рано виявилася дивовижна оригінальність, і тепер його всі вважають за великого художника. Отож є такі, як він, і це саме хлопчики.

На шість савантів припадає тільки одна дівчинка. Мабуть, тому, що серед основних причин аутизму — циркуляція великої кількості тестостерону в утробі матері. Звісно ж, насамперед тоді, коли жінка виношує хлопчика. Тестостерон може пошкодити мозкову тканину ембріона, атакуючи зазвичай ліву півкулю, яка розвивається повільніше й відзначається вразливістю. Синдром саванта — компенсація правої півкулі мозку за пошкодження лівої.

Однак через те, що півкулі мозку різняться поміж собою — ліва відповідає за абстрактне мислення й здатність бачити ширшу картину, — наслідки таких змін досить своєрідні. Виникає нова перспектива, особливий тип фіксації деталей, і коли Франс усе зрозумів правильно, то вони з Авґустом бачили той світлофор зовсім по-різному. І не тільки тому, що хлопчик був набагато сконцентрованіший, а й через те, що Балдерів мозок відразу відкинув усі неістотні деталі, зосередившись лише на сигналах світлофора — іди чи стій. Цілком імовірно, що його сприйняття затьмарювали думки про Фарах Шаріф, тоді як для Авґуста перехрестя уявлялося таким, яким воно було насправді, з усіма подробицями.

Хлопчик у найдрібніших деталях зумів зафіксувати і сам перехід, і напівзнайомого чоловіка, який перетинав вулицю. Потім він тримав цей образ у голові, як гарну гравюру, і тільки за два тижні відчув потребу його зобразити. І найдивніше — крім світлофора, він відтворив ще й перехожого, наділивши його якимось тривожним сяйвом. Франс ніяк не міг позбутися думки, що Авґуст хоче йому сказати щось більше, ніж «Глянь, що я можу зробити!» Він усоте пильно вдивлявся в малюнки, аж тут йому ніби голку встромили в серце.

Балдер злякався. Ще не до кінця розгадавши свій страх, він відчував: це, без сумніву, пов’язано з чоловіком на малюнку. Той мав блискучі й жорстокі очі, напружені щелепи й напрочуд вузькі, ледь помітні губи, хоч остання деталь навряд чи могла свідчити проти нього. Та що довше Франс його розглядав, то страшнішим видавався той чоловік, і раптом Балдера охопив крижаний жах, ніби він убачив недобрий знак.

— Я люблю тебе, мій хлопчику, — пробурмотів він, заледве усвідомлюючи, що сказав, і, мабуть, повторив цю фразу ще кілька разів, бо слова ці стали звучати все незвичніше.

З якимось новим болем Франс зрозумів, що ніколи не вимовляв їх раніше. Тільки-но він оговтався від першого шоку, як до нього дійшло: у цьому всьому є щось жалюгідне, нікчемне. Невже для того, щоб полюбити власну дитину, йому знадобився винятковий талант? Якщо так, то це надто типово, бо він усе життя був сліпо націлений на результат.

Франса ніколи не цікавило те, що не було інноваційним чи висококваліфікованим, і, покидаючи Швецію заради Кремнієвої долини, він навряд чи думав про Авґуста. Загалом кажучи, син був лише джерелом роздратування на дорозі до блискучих відкриттів, яких повсякчас прагнув Балдер.

Але тепер, пообіцяв він собі, все буде інакше. Він відкладе свої дослідження, забуде все, що мучило його останні кілька місяців, і цілком присвятить себе хлопчикові.

Нарешті він зміниться.

Розділ 5

20 листопада

Як так сталося, що Ґабрієллі Ґране вдалося потрапити в СЕПО, не розумів ніхто. А найменше — вона сама. Ґабрієлла була з тих дівчат, кому всі провіщають блискуче майбутнє. Те, що їй уже набігло тридцять три, а вона досі не стала відомою чи заможною, ба навіть ні з ким не побралася — ні з багатим, ні з ким іншим, дуже непокоїло її давніх подруг з фешенебельного району Юшгольм.

— Що сталося з тобою, Ґабрієлло? Невже ти все життя збираєшся працювати в поліції?

Найчастіше їй просто набридало сперечатися чи пояснювати, що вона не поліціантка, а аналітик і що пише тепер набагато складніші тексти, ніж тоді, коли працювала в Міністерстві закордонних справ чи підробляла влітку як автор передовиць у газеті «Свенска даґбладет». Крім того, вона все одно майже ні про що не мала права розповідати. Тоді вже краще мовчати й просто змиритися з тим, що роботу в Службі безпеки Швеції сприймають за цілковите фіаско і її друзі з вищого світу, і навіть приятелі-інтелектуали.

СЕПО уявлялося їм збіговиськом незграбних ідіотів з правим ухилом, що з расистських міркувань ганяються за курдами й арабами, без докорів сумління скоюють тяжкі злочини і порушують громадянські права, щоб захистити колишніх радянських шпигунів найвищого рангу. І Ґабрієлла, правду кажучи, частенько погоджувалася з такими висновками. Організації бракувало фаховості й об’єктивності, а справа Залаченка й досі лишалася великою ганебною плямою на її репутації. Та це було не все. Не бракувало