Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

нестерпно. Чому б просто не сказати: «Ганно, ти маєш страшний вигляд. Публіка тебе більше не любить»?

Однак Мія не відповідала, і це, певно, було на краще. Така розмова не втішила б жодну з них. Ганна не стрималася й заглянула до Авґустової кімнати. Її огорнуло відчуття пекучої втрати, яке допомогло їй зрозуміти: вона провалила найважливішу справу свого життя — материнство. Якимось химерним чином жалість до себе дала їй розраду, і вона вже була замислилася, чи не сходити все-таки по пиво. Аж тут задзвонив телефон.

То був Франс. Вона скривилася, подумавши, що цілий день поривалась, та так і не наважилася йому зателефонувати й сказати, що хоче забрати Авґуста назад. І не тільки тому, що вона сумувала за хлопчиком, і не через думку, що синові було б краще з нею. Просто їй хотілося уникнути катастрофи.

Лассе хоче знову одержувати аліменти, і лише самому Богові відомо, що може статися, подумала вона, як він з’явиться в Салтшебаден і заявить про свої права. Ану ж він силоміць витягне Авґуста з дому, не на жарт його налякавши, і поб’є Франса мало не до смерті? Вона мусить попередити колишнього чоловіка. Відповівши на дзвінок, Ганна спробувала була щось сказати Франсові, проте не могла вставити й слова. Він говорив без упину, розповідаючи якусь чудну історію, що видавалася йому абсолютно фантастичною й цілком дивовижною, і все в такому дусі.

— Вибач, Франсе, я не розумію. Про що ти кажеш? — запитала вона.

— Авґуст — савант. Він геній.

— Ти з глузду з’їхав?

— Навпаки, моя мила, я нарешті прозрів. Ти мусиш приїхати сюди. Так, справді, негайно! Гадаю, це єдиний вихід. Інакше не зрозумієш. Таксі я оплачу. Обіцяю, ти будеш приголомшена. Він має, певно, фотографічну пам’ять, розумієш? І якимсь незрозумілим чином він самотужки опанував усі секрети малювання перспективи. Це так гарно, Ганно, так точно! Він так сяє, наче з якогось іншого світу.

— Що сяє?

— Його світлофор. Ти що, не слухаєш? Світлофор. Ми повз нього проходили одного вечора. Він намалював цілу серію ідеальних малюнків. Навіть більш ніж ідеальних…

— Більш ніж?..

— Ну, як тобі пояснити? Ганно, він не просто його скопіював, не тільки точно його змалював, а й додав якогось художнього виміру. У його роботі така проникливість і, хоч як парадоксально, щось математичне, ніби він розуміється на аксонометрії.

— Аксо…

— Пусте! Ти мусиш приїхати й побачити, — сказав він, і Ганна поступово почала розуміти.

Неждано-негадано Авґуст почав малювати, немов віртуоз. Принаймні так стверджував Франс, і це було б, звичайно, чудово, якби виявилося правдою. Але Ганна зовсім цьому не зраділа і спочатку не могла зрозуміти чому. Аж тут до неї дійшло — бо це все відбулось у Франса. Хлопчик жив з нею й Лассе багато років, і нічого особливого з ним не траплялося. Він просто сидів з пазлами, будував щось із кубиків і, не кажучи й слова, бився час від часу в жахливих нападах та пронизливо кричав, кидаючись на всі боки. І от тобі штука! Кілька тижнів у татуся — і син став генієм.

Це вже занадто. Не те щоб вона не була рада за Авґуста. Просто її це зачепило за живе. А найгірше — вона не так уже й здивувалася, хоч, за логікою речей, мала б. Навпаки, вона ніби все прочувала — не саме те, що хлопчик годен ідеально зображати світлофори, а що він має приховані здібності.

Вона розуміла це з його очей, з погляду, що у хвилини збудження, здавалося, реєстрував кожну маленьку деталь навколишнього світу. Вона вгадувала це й по тому, як хлопчик слухав своїх учителів, як нервово гортав куплені для нього підручники математики, а найбільше по його числах. Ганна не бачила нічого дивнішого за синові числа. Авґуст годинами писав серії незбагненно великих чисел, і вона щиро намагалася розгадати їх, принаймні вловити в них бодай якийсь сенс. Проте, хоч як вона силкувалася, розібратись їй так і не вдалося, і тепер їй здавалося, що вона не помітила в тих числах чогось важливого. Либонь, вона була надто засмучена й замкнена в собі, щоб зрозуміти, що робиться в синовій голові.

— Я не знаю, — промовила Ганна.

— Не знаєш — що? — спитав роздратовано Франс.

— Я не знаю, чи зможу приїхати, — сказала вона й тієї самої миті почула шум за дверима.

Лассе зайшов у квартиру зі своїм давнім горілчаним братом Ругером Вінтером. Ганна підстрибнула зі страху, пробелькотіла слова вибачення й утисячне дорікнула собі, що вона погана мати.

Балдер стояв на клітчастій підлозі спальні, тримав телефон у руці й лаявся. То була його ідея — викласти так підлогу, бо саме цей малюнок відповідав його почуттю математичного порядку, а ще через те, що клітини шахівниці нескінченно множилися в дзеркалах шаф обабіч ліжка. Були дні, коли він розглядав подвоєння квадратів як розбіжну загадку, як щось майже живе, що виникало зі схематичності та регулярності, подібно до того, як з нейронів мозку народжуються думки та мрії або з бінарних кодів — комп’ютерні програми. Але в цю хвилину він був заглиблений у зовсім інше.

— Хлопчику мій! Що сталося з твоєю мамою? — промовив Франс.

Авґуст, що сидів на підлозі поруч з ним і їв накладанець із сиром та маринованим огірком, зосереджено подивився на батька, і в того виникло передчуття, ніби син от-от скаже щось доросле й премудре. Та це, звісно, була дурниця. Авґуст мовчав. Власне, як і завжди. І нічого не знав про запропащих і збляклих жінок. На таку думку Балдера, певна річ, навели синові малюнки. Їх було вже три, і вони уявлялися йому доказом не тільки художнього й математичного таланту, а й своєрідної мудрості. Роботи здавалися такими досконалими й важкими з огляду на геометричну точність, що ніяк не поєднувались у Франса з образом Авґуста як розумово відсталої дитини. Точніше, Балдер не хотів, щоб вони поєднувались, адже він багато років тому зрозумів, у чому річ. І не лише через те, що, як і всі, бачив фільм «Людина дощу».[14]

Як тато хлопця-аутиста, Балдер, звісно ж, давно знав термін «савант», що описує людину з серйозними когнітивними вадами й водночас із блискучими здібностями в обмежених сферах, фантастичною пам’яттю й умінням помічати найдрібніші деталі. Франс від самого початку підозрював, що багато батьків сподіваються на діагноз «савант» як на втішний приз. Та обставини були проти них.

Згідно з загальною статистикою, тільки один з десяти дітей-аутистів має синдром саванта, до того ж найчастіше він виявляється