Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

їх зараз, ці уламки великої ужиткової естетики, і розумію, в чому тут річ, – вони допомагають мені ідентифікувати себе й своїх ближніх, вони дають мені змогу триматися за свій час, відчувати, як він б’ється, намагаючись вирватись із моїх рук. Я люблю червоний колір, я люблю червоні прапори, червоний був першим прапором, із яким я пішов на стадіон, щоправда, це був не зовсім червоний, а червоний, здається, з білим – це був грузинський прапор. Усі мої друзі йшли на стадіон, і кожен щось із собою мав. Я знайшов у будинку культури, у кутку, набір прапорів братніх республік, усі п’ятнадцять, я вибрав грузинський – білою смугою він нагадував мені кольори «Спартака», я йшов на стадіон і думав: який кльовий у мене прапор, такого прапора більше ні в кого немає, а зустрічні йшли й думали: що це за ушльопок іде з грузинським прапором. У мене були свої рахунки з суспільством – воно мене не розуміло, я йому цього не забув.

Я віднаходжу ці знаки, ці свідчення великої інформаційної війни на будинках і пам’ятниках колишніх радянських міст і розумію, чому вони мені так подобаються, – це літери мого дитинства, це кольори моїх вісімдесятих, моя перша любов, моя справжня гордість, мій приватний соціалізм, якого мене позбавили без моєї згоди. Мій соціалізм був, перш за все, зовнішній, вуличний, візуальний, усі ці фішки про соціальні гарантії й радість комуністичної праці стали для мене важливими значно пізніше, тоді я бачив перед собою білі літери на червоному кумачі й бачена мною картинка мене в цілому влаштовувала. У цьому мало ідеології, я чудово розумію, що за кольоровою гамою та композиційним рішенням «слава КПРС» вісімдесятих – це «завжди кока-кола» дев’яностих. Кожен знаходить свій пафос, той, хто не знаходить його, помирає від депресії.

На другому поверсі автовокзалу, у залі очікувань, за часів мого дитинства висіла картина. По-перше, вона була масштабна, десь три на чотири. По-друге, вражала кількістю персонажів – там було зображено з’їзд депутатів місцевих рад, перед якими виступав Ілліч. Депутатів було щось із півсотні, хтось старанно й достовірно вималював їхні забинтовані голови, кулеметні стрічки, перекинуті через плече, у кутку стояв чорний і монументальний кулемет Максима, схожий на слухняного сенбернара, з яким Ілліч вечорами міг гуляти по Смольному, аби не було так самотньо, а тут вирішив притягнути з собою на з’їзд депутатів місцевих рад і, прив’язавши до ніжки крісла, узявся до огляду політичної ситуації в країні. Депутати слухали Ілліча уважно, навіть незважаючи на монументальність картини, було видно, як вони, погоджуючись, кивають чубатими головами й ніяковіють за свої зачовгані чоботи, до підошов яких налип увесь бруд і лайно поваленої тиранії. Ілліч показував на карту, карта була покреслена червоними й чорними стрімкими лініями – по-моєму, це був якщо не денікінський, то в усякому разі польський фронт. За тими скупо накиданими контурними орієнтирами, що їх художник вважав за доцільне зобразити для присутніх у залі депутатів місцевих рад, я вгадував територію, що мене оточувала, інакше й бути не могло – усе мало бути пов’язаним і внутрішньо узгодженим, і оскільки тут висіли депутати з Іллічем і сенбернаром, то мусили ж вони мати якесь безпосереднє відношення і до мене, і до моєї республіки, і до мого приватного соціалізму. Я любив розглядати цю картину, мені подобалися депутати місцевих рад, вони були енергійні й збуджені, видно було, що Ілліч їх неабияк здивував, показавши цю карту. Зовні це виглядало так: депутати місцевих рад поки що навіть не здогадуються про існування денікінського чи там польського фронту, вони просто прийшли до Ілліча поговорити про соціальні гарантії й радість комуністичної праці, поз’їжджалися з усіх губерній та повітів, галасливо розсілися в колишньому панському палаці, соромлячись бруду й гівна на своєму взутті, хтось закурює косяка, хтось нервово покашлює, усі очікують на Ілліча; тут двері залу відчиняються й увіходить Ілліч, ведучи на повідку великого чорного сенбернара, прив’язує його до ніжки крісла, виходить на сцену. «Ну, що, – говорить, – товариші депутати, тема нашої сьогоднішньої зустрічі – ліквідація денікінського фронту». – «Якого такого фронту? – починають гомоніти депутати. – Немає ніякого такого фронту, поговорімо краще про гарантії». – «Гарантії? – перепитує їх насмішкувато Ілліч. – А оце, по-вашому, що – хуй?» Він різко розгортає перед ними карту з червоними й чорними стрічками. Сенбернар голосно гавкає. Депутати вражено охають. «Ох, – говорять вони, – і справді – денікінський фронт, що ж це ми так облажались, перед Іллічем-то?» Ось тобі й гарантії.

Наприкінці вісімдесятих об портрет Ілліча почали гасити недопалки.

Я не був на вокзалі років десять. Він змінився – з’явилися кіоски, комп’ютерні ігри, зникла перукарня, усе рушилося й тонуло у хвилях піску. Торік вирішив-таки зайти. Піднявся на другий поверх. Картини, ясна річ, уже не було, очевидно її спалили. Або хтось викупив її до приватної колекції за сто тисяч американських доларів. На стіні й далі було видно її контури – ремонт відтоді ніхто не робив. Я мовчки пробачив своєму минулому ще одну зраду й пішов на вихід. Раптом я зупинився, щось привернуло мою увагу. Між другим і третім поверхами було щось до спазмів знайоме. «Не може бути», – подумав я й пішов подивитися. Це справді була вона. Перевернута набік, картина повністю закривала собою вікно, через що на сходах стояли сутінки. Але крізь довгі надрізи в кількох місцях пробивалися промені, фрагментуючи й подрібнюючи зображення. В один із цих надрізів Ілліч показував рукою. Я підійшов ближче й зазирнув – гаряче літо, сонячний пил, далекий і тривожний світ, який так і не зрозумів радості комуністичної праці.

Чим мені подобався парк культури – він жив своїм життям. Мало зважаючи на примхи й конвульсії часу за зеленою огорожею, що відділяла парк від дорослого світу. Мені подобався постійний рух у парку, загальний настрій – відтяжний і ненав’язливий, такий настрій панує, очевидно, у чистилищі, коли вже поміняти щось пізно і тільки й лишається, що чекати на рішення присяжних, гойдаючись при цьому на важких дерев’яних гойдалках. У парку працював знайомий моїх батьків, дивовижно широкої душі чоловік, постійно вгашений і елегійно налаштований щодо дитячого відпочинку, він продавав квитки, вмикав каруселі, запускав гойдалки, забезпечуючи рух усього живого, після чого зачинявся з двірником у тісній кабінці з написом «Каса» й далі бухав. Іноді він забував про каруселі, і діти годинами каталися на фарбованих слониках – до істерії, до блювоти, у сенсі не до того моменту, коли їм ставало погано, а якраз навпаки