Дмитро Білий - Козацький оберіг

Мешканці замку вже спали. Віконця хат не світилися, здалеку переблискували вогники смолоскипів на вежі та стінах. Тепер непомітно треба було просковзнути через знайомий лаз за межі замку. Данько, притискуючись до стін, дістався знайомого отвору, зітхнув і поліз у темряву.

Невдовзі, обійшовши стіну фортеці, опинився біля знайденого вдень місця. Годинника в нього, зрозуміло, не було, тож він вирішив весь час дивитися на замкову стіну. Стало прохолодніше. А тут ще з річки потягнулися комарі, сподіваючись поживитися кров’ю малого. Так Данько і стояв, відмахуючись від комашні й не зводячи очей зі стіни, що похмуро височіла перед ним. Небо затягнуло хмарами, зірки зникли, і Данькові здалося, що й він сам розчинився в темряві, яка запанувала у степу.

«Ну ось, стовбичу тут на самоті. Міг же все розповісти пану соцькому та Голоті, вони б точно знали, що треба робити. Отже ж дурень!»

Хвилина за хвилиною тягнувся час, і хлопець уже тремтів від нічної прохолоди.

«Вдень на сонці ледь не спікся, а зараз мерзну, мов той цуцик!» — сумно подумав Данько. Раптом стало трохи світліше. Вітер розігнав нічні хмари і з’явився місяць, який залив своїм блідим світлом усе навкруги.

І в цю хвилину Данько ясно побачив, як прямо до стіни, майже з-під його ніг пролягла світла доріжка. Хлопець, не довго думаючи, ступив по ній ногами, які чомусь відразу стали неслухняними. Він підійшов до рову — унизу, на дні, блимав якийсь пульсуючий вогник.

Данько, затамувавши подих, сміливо кинувся до нього. Раптом, перечепившись за якесь коріння, він упав і покотився вниз до рову. Йому вдалося зачепитися руками за траву, але коли Данько оговтався й підвівся на ноги, світла вже не було, і навколо знову була непроглядна темінь.

Чхаючи та випльовуючи землю, Данько почав мацати руками стіну, клянучи свою неоковирність. На холодному й темному камінні не залишилося жодного вогнику, жодного світла, яке б могло натякнути хлопцеві на вхід до «серця» фортеці.

Данько в розпачі почав смикати за всі виступи та нерівності, які тільки міг навпомацки відчути на стіні.

Раптом — він і сам не зрозумів, що зробив — але брила, яка, здавалося, навічно вросла у фундамент, провалилася кудись усередину, і в обличчя хлопця повіяло холодним запахом сирого підземелля. Данькові аж зайшлося серце від несподіванки. Він уже й не знав — радіти йому чи ні. Але згадав жартівливу приказку Голоти — «Пан чи пропав, двічі не вмирати» — і рішуче почав вибивати кресалом вогонь, щоб запалити смолоскип. Він вже добряче побив собі пальці, перш ніж вогник стрибнув на трут, і смолоскип запалав.

Данько сунув руку зі смолоскипом у отвір і спробував роздивитися, що там всередині, але побачив тільки стіни вузького лазу, що вів кудись униз. А там все зачаїлося у зловісній темряві.

Данько перехрестився і, тримаючи смолоскип поперед себе, рішуче поліз у отвір. Від вологої прохолоди йому відразу захотілося чхнути, але хлопець стримався й поліз далі. Через деяку відстань лаз став більшим. Данько побачив сходинки під ногами. Тепер можна було йти, правда, зігнувшись. Хлопець помітив, що на деяких стінах були вирізьблені незрозумілі знаки, але зупинятись біля них та уважно роздивлятися Данькові чогось не дуже кортіло. Він ступив ще з десяток кроків уперед і опинився посередині просторої підземної зали, обкладеної масивними кам’яними глибами. Судячи з усього, глиби були дуже старі, укриті густим зеленим мохом. Зі стелі звисало густе павутиння. У кінці зали Данько побачив невелику арку, за якою відкривався чорний тунель. Над аркою були вибиті незрозумілі знаки — скоріше за все, літери невідомої Даньку мови. У стінах зали хлопець побачив чорні отвори. Здавалося, вони уважно слідкували за кожним кроком хлопця.

Данько зробив ще один крок уперед, опустив смолоскип і завмер від жаху. За декілька кроків від нього, прямо посередині зали була вибита роздільна межа, прямо на ній лежав людській кістяк. Полум’я смолоскипа вже починало густо коптити, і в мареві непевного світла здавалося, що кістяк тремтить. Білі кістки пальців стискували руків’я іржавого меча, а на сухих ребрах темнів панцир. «Іспанець!» — здогадався Данько, підняв вище смолоскип, уважніше роздивився навколо й завмер від жаху.

Тепер хлопець ясно побачив, що, окрім решток іспанця, далі на плитах підлоги лежало ще з десяток кістяків. Здавалося, усі ці воїни пали в якомусь запеклому бою. Щити, панцирі та кольчуги мерців були наскрізь пробиті. Кістки були темними, деякі з них — зовсім спорохнявілими, на мерцях були шоломи, з’їдені іржею кольчуги. Скрізь валялася стара вкрита пилом зброя: велетенські бойові сокири, мечі, дивовижні панцирі, шоломи з великими гребнями та гостроконечні, з рогами та крилами, круглі, квадратні та овальні.

За інших обставин Данько не проминув би нагоди роздивитися цю зброю уважніше, але тепер йому було не до неї. Черепи колишніх володарів цієї зброї грізно дивилися на непрошеного гостя своїми порожніми очницями.

Здавалося, мерці ось-ось підіймуться і, струшуючи з себе пил, кинуться на Данька, який остовпіло дивився на них, тремтячи всім тілом.

Не встиг Данько подумати про це, як десь позаду на сходинках почулися кроки. Крик відчаю застряг у Данька в горлянці, він сіпнувся, марно шукаючи місце, де можна було би сховатися. Смолоскип, який і так вже догоряв, випав з його рук, востаннє спалахнув — і все навколо вкрив чорний морок. Хлопець втиснувся спиною в холодне каміння.

Глава 12. Списи Одіна

Кроки наближалися. Хтось повільно спускався сходинками. Данько схопився за руків’я кинджала й обережно витягнув його з піхов. Хтось невідомий вже увійшов до зали. Його кроки гулко відбивалися від камінних плит. Усі чуття хлопця напружилися до краю, йому навіть здалося, що він чує тяжке уривчасте дихання.

Звуки кроків завмерли. Здавалося, людина зупинилася, намагаючись щось відчути. І Данько з жахом зрозумів, що невідомий шукає саме його, і не з найкращими намірами. Раптом дихання змінилося на глухе низьке гарчання. Так погрозливо гарчать собаки, готуючись до смертельного стрибку. Данько тремтячою рукою виставив вперед кинджал, готуючись до смертельного бою.

Сухо тріснуло кресало, і спалахнув смолоскип. Навпроти Данька стояв чоловік. Він тримав у руках довгий кривий ніж і хижо посміхався. Хлопець з жахом упізнав пса-вбивцю, який ледь не вбив його біля вовчої могили.

— Не підходь! — з усієї сили загорлав Данько, розмахуючи кинджалом. Чоловік вишкірив зуби, в очах його спалахнув недобрий вогник, він загарчав і стрибнув на хлопця. В очах Данька блимнуло полум’я смолоскипу й лезо кривого ножа. Хлопець,