Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

грубим і балакучим. У них не було дітей, а весь свій час Меррік проводила одна на курорті в Італії, тікаючи від свекрухи, яку не любила.

Однак сім’я вдавала, що не помічає цього розчарування. Ще одна сімейна забаганка — удавати, що все добре. А може зовсім і не забаганка. Може, це ще один доказ того, що Вітшенки таки справді нічим не особливі.

3

Із першого ж дня 2012 року почалися зникнення Еббі. На Новий рік Стім привіз до них із Редом своїх трьох синів, щоб вони разом із дружиною Норою змогли піти на новорічну вечірку. Стім прийшов по хлопців лише о десятій ранку наступного дня. Як і завжди у їхній сім’ї, перед тим як зайти, він постукав у двері.

— Привіт, — вигукнув Стім і зупинився у вітальні, прислуховуючись до голосів. Усе, що він почув у відповідь — гомін дітей на терасі.

— Привіт, — повторив він цього разу вже дітям.

Хлопці сиділи на килимку навколо настільної гри, троє світловолосих малюків різного віку.

— Тату, — відразу почав жалітися Піт, — скажи Сему, що він не може з нами грати. Він ніколи не ставить фішку на місце!

— Хлопці, а де ваша бабуся? — перебив його Стім.

— Не знаю. Тату, то ти йому скажеш? Він ще й фішку сильно вдарив, так, що вона під диван заскочила.

— Бабуся сказала, що я теж можу пограти, — відповів Сем.

Стім повернувся у вітальню і голосно покликав батьків: «Тату? Мамо?».

Тиша.

Тоді він зайшов на кухню, де й побачив батька. Той сидів за столом, пив каву і читав газету The Baltimore Sun. Останнім часом Ред недочував, тому він відірвався від газети і помітив Стіма лише тоді, коли той близько підійшов до нього.

— Із Новим роком, сину!

— Із Новим роком.

— Як пройшла вечірка?

— Дуже добре, дякую. А де мама?

— Ох, десь у будинку. Налити тобі кави?

— Ні, спасибі.

— Точно? Я щойно зварив!

— Ні, не хочу.

Стім підійшов до задніх дверей і виглянув надвір. Там самотньо виднілося дерево кизилу і більше нічого. Він повернувся.

— Знаєш, тату, доведеться звільнити Гільєрмо, — сказав він.

— Що?

— Гільєрмо, — голосно повторив Стім, — ми повинні його звільнити. Де Онтей розповів, що той знову прийшов у п’ятницю на роботу з похмілля.

Ред хмикнув собі під ніс, а потім швидко склав газету.

— Що ж, сину, є багато інших хлопців, яким справді потрібна робота.

— Діти добре поводилися? — запитав Стім.

— Так, добре, — усміхнувся Ред.

— Дякую, що посиділи з ними. Я піду зберу їхні речі.

Стім повернувся до вітальні і піднявся сходами до кімнат, що раніше належали його сестрам.

Тепер тут стояли двоярусні ліжка, а підлога була закидана іграшками та наспіх знятими дитячими піжамами, а ще ― коміксами та рюкзаками.

Стім почав пхати одяг до рюкзаків, не розбираючись, де чиє. Зібравши речі, він перекинув рюкзаки через плече і вийшов у коридор. Знову гукнув: «Мамо?».

Заглянув до спальні батьків. Жодного натяку на Еббі, ліжко охайно застелене, двері у вбиральню відчинені, як і скрізь на цьому поверсі, U-подібний хол — стара кімната Денні, яка тепер була кабінетом Еббі, дитячі вбиральні, колишня кімната Стіма. Він поправив рюкзаки на плечі і спустився вниз.

— Усе, хлопці, збирайтеся й одягайте куртки. Семе, де твоє взуття? — звернувся він до синів.

— Не знаю, тату.

— То знайди його.

Стім повернувся до кухні. Ред наливав собі ще одну чашку кави.

— Тату, ми вже їдемо, — сказав син, але Ред ніяк не відреагував. — Тату? — повторив Стім, цього разу голосніше.

— Га? А, так-так, переказуй Норі вітання з Новим роком.

— Добре, подякуй мамі від нас, добре? Вона що, поїхала у справах?

— На що вона не мала права?..

— У справах! Тату, мама поїхала вирішувати якісь питання?

— А, ну що ти, ні! Вона тепер не водить машину.

— Не водить? — здивувався Стім, — але ж вона їздила машиною минулого тижня!

— Ні, не їздила.

— Тату, згадай, вона возила Піта на виставу до школи.

— Це було місяць тому, відтоді вона й не водить.

— Чому?

Ред лише стенув плечима.

— Щось трапилося, тату?

— Думаю, так.

Стім поставив рюкзаки на стіл.

— Розповідай, — наказав батьку.

— Вона не хоче казати, аварії точно не було, та й машина в порядку, але зайшовши додому, вона повідомила, що більше не хоче водити.

— Приїхала додому звідки? — запитав Стім.

— Із вистави Піта.

— Господи, — злякано сказав Стім.

Син із батьком обмінялися тривожними поглядами.

— Мабуть, треба продати її машину, — почав розмірковувати батько, — але ж тоді залишиться тільки мій пікап. А якщо вона передумає?

— Якщо вона так вирішила, то не треба змінювати думку.

— Сину, але ж твоя мати не така вже й стара. Наступного тижня їй виповниться лише 72 роки!

Стім пройшов через кухню і відчинив двері підвалу, хоч світло внизу було вимкнено.

— Мамо, ти там? — погукав він.

Тиша.

Стім зачинив двері і знову вийшов на веранду разом із Редом.

— Хлопці, — сказав Стім, — я хочу дізнатися, де ваша бабуся.

Діти сиділи на тому самому місці, без курток, Сем усе ще був у шкарпетках. У відповідь вони лише безпорадно глянули на батька.

— Вона була на кухні, коли ви спустилися вниз? — спитав Стім. — Вона готувала для вас сніданок?

— Ми нічого не їли, — повідомив Том.

— Що? Бабуся не приготувала вам сніданок? — здивувався батько.

— Вона запитала, що ми хочемо на сніданок: тости чи пластівці і пішла на кухню готувати.

— Чому завжди Том та Піт їдять на сніданок фруктові снеки? Я теж такі хочу, але їх лише два в упаковці, так нечесно! — пожалівся Сем.

— Усе чесно, ми з Томі старші, тому і їмо їх, — відповів Піт.

Стім повернувся до Реда і побачив його напружений погляд, із виразу обличчя було помітно, що батько не зрозумів жодного слова.

— Її не було тут під час сніданку, — сказав йому Стім.

— Давай перевіримо нагорі, — запропонував Ред.

— Я там уже перевіряв, — відповів Стім.

Проте вони знову піднялися нагору. Як люди, які шукають свої ключі знову і знову на тому ж місці, не вірячи, що їх там немає, вони по кілька разів перевірили всі кімнати. У дитячій вбиральні на них чекали лише розкидані зубні щітки, розбризкана зубна паста та іграшки для ванни.

Потім ще раз зайшли у її кабінет. Еббі тихо сиділа на канапі, повністю вдягнена і у фартуху.

Її не було видно з коридору, але ж вона мала чути, як Стім кликав її. Собака спокійно лежав біля її ніг.

Коли батько з сином зайшли до кімнати, обоє, Еббі і собака, повернулися до них.

— О, привіт, — промовила Еббі.

—