Нада Гашич - Вода, павутина

запрошення. У великому приміщенні витав запах трав’яних чаїв, якими вчительки заспокоювали себе і хлопців. Як тільки вони увійшли, присутні затихли.

Услужливо, але не улесливо, до них підійшов чоловік, який представився директором, простягнув руку і зачекав, доки її першим потисне той, хто вищий в ієрархії.

Першим потис руку Відошич.

Вони сіли за стіл, за яким четверо хлопців сьорбали чай. Увічливо відмовилися від запропонованого чаю. Відошич відразу почав:

— Хлопці, підсумуймо те, що ви вже сказали. Час ми записали, знаємо, як ви йшли, куди йшли, чому туди йшли, хто першим помітив замотаний, назвемо його пакет, хто копнув ногою той пакет, хто першим побачив те, що пізніше побачили всі, і знаємо, що ви викликали поліцію. Це найважливіше і це записано. Зараз ідемо поступово. Чи здається вам, що лишилося ще щось, що би ви мали розказати і що нам би було важливо для розслідування?

Всі троє заговорили одночасно, згадали, що хтось визирнув з балкона будинку, який межує з майданчиком, але сховався, коли вони крикнули; що хтось зупинився на вулиці, а тоді втік; що щось ще долинало з трамвайної зупинки; що з одного балкона на них гавкав собака…

Вичерпалися інформаційно і одночасно замовкли.

Четвертий, якого Касумич запам’ятав за сережкою у вусі і за тим, що той і на місці події мовчав, зараз використав хвильку тиші.

— Та мертва жінка — це вчителька з іспанської. Я впізнав її за перснями.

У когось випала ручка, і було чути, як вона нескінченно довго котиться полірованою підлогою роззявленого простору мовчанки.

Відошич не знав, чи саме це мав сказати, але запитав:

— Ти впевнений?

Хлопець розумно дивився на нього.

— Ні, звичайно, не впевнений, але думаю, що впізнав персні і нігті. Найдовші нігті зі всіх вчительок.

Хтось незадоволено заскрипів стільцем.

Касумич вийняв блокнота, повернувся до директора, який украй розгублено продиктував ім’я та прізвище вчительки, тоді обернувся до секретарки, яка послужливо побігла до свого кабінету і повернулася з особовою справою вчительки з іспанської.

Хтось невидимий голосом, позбавленим віку, запропонував спершу зателефонувати вчительці, а вже якщо вона не відповість… Касумич записав її номер телефону.

— Це ми пізніше зробимо.

Відошич устав, Касумич услід за ним.

Відошич звернувся лише до директора.

— Ми вас про все проінформуємо. Вас, а особливо цих чотирьох, просимо бути весь час доступними для нас. Нам ще буде потрібна інформація.

Касумич обернувся до однієї молодої жінки.

— Скажіть, з ким вчителька з іспанської товаришувала? Це важливо. Звичайно, якщо підозри підтвердяться…

Жінка мовчала. Замість неї відповів хлопець із сережкою.

— З вчителькою з нарисної геометрії, Ірмою Жигер.

Касумич, не справджуючи, записав ім’я в блокнот. Озирнувся приміщенням.

— Ірма Жигер, вона, може, тут?

Та молода вчителька, до якої він раніше звертався, усміхнулася.

— Ні, в неї четвертий урок.

Тоді тихіше звернувся до секретарки:

— Її особову справу також, будь ласка.

Наче почувши себе незадіяним Касумичем, директор звернувся до Відошича:

— Вибачте, а як… жінку вбили?

Уже дійшовши до дверей, Відошич обернувся, щоб не видатися неввічливим.

— На цьому етапі розслідування це ще невідомо. Та, Господи, ми ще й особи вбитої не встановили.

Уже брався за клямку, коли додав, більше для себе, ніж для учителів:

— Може, зґвалтування, сексуальний злочин. Може, ні. Невідомо. З’ясуємо.

Усі жінки, не дивлячись одна на одну, почали застібатися.

З кута почувся голос без віку.

— Ну ні. Ні! Треба йти на пенсію, я більше цього терпіти не буду. Краще голодна, ніж мертва.

Ніхто з учителів ще не зайшов до класу, і більшість учнів юрмилася у коридорах. Від їхніх голосів вібрували віконні шиби, хтось крикнув: «Менти, менти йдуть!», хтось почав завивати, як поліційна сирена, й інспектори ледве стрималися, щоб не побігти. На сходах уже було спокійніше, і Відошич набрав номер мобільного телефону вчительки з іспанської. Заговорив автовідповідач, який заявив, що користувач недоступний.

Коли їхали в автівці на Хейнзелову, Касумич спробував запалити цигарку. Відошич не дозволив йому, і до Хейнзелової вони лише обмінювалися короткими фразами, як ображені діти.

Перед будівлею поліції Касумич ковтав сигаретний дим. Із ненавистю пішов за Відошичем, коли той йому сказав:

— Кидай то, ходи працювати!

Касумич торкнувся його плеча.

— Зачекай, хочу тобі щось сказати. Мені здається, що я тих двох, ту вбиту і її подругу, знаю.

Відошич дивився на нього.

— Я тебе не чую добре.

— Я сказав, що мені здається, що я знаю ту вбиту.

— Коли ти це зрозумів?

— Відразу, як тільки її розмотали. Але не був впевнений. Обличчя мертвого — це не обличчя живого. А перснів я не запам’ятовую.

Відошич поводився холодніше, ніж зазвичай. Навіть не дивився на Касумича.

— Все, що маєш, скажеш на нараді. Перед всіма.

— Будемо чекати підтвердження про встановлення особи?

Відошич не відповів йому. У ліфті мовчали. У коридорі вони розійшлися, Касумич пішов до туалету викурити нарешті цигарку. Відошич пішов до свого кабінету, покликав секретарку і швидко їй продиктував невеличкий текст. Через двадцять хвилин скликав нараду.

Нарада не різнилася від інших нарад. Було дещо більше шарудіння, совання на стільцях, трохи менше гумору, бо йшлося про нову справу. Все решта було як завжди.

Відошич прочитав:

— Справа «Просвіта», — тоді підвів голову, — будемо її вести під цією назвою.

Продовжив читати.

— Повторю про ранішні події: о 6 годині 58 хвилин від чергового надійшло повідомлення, яке поліція отримала від чотирьох учнів 8-го класу Трешнєвської гімназії, де вказані хлопці — Трпимир Делич, Домагой Розман, Міслав Шоштар і Бранимир Швоїч — знайшли не ідентифіковане тіло жінки. Час і спосіб вбивства буде встановлено пізніше. Поговоривши з учнями, ми виявили, що мова може йти про С.Ф., вчительку іспанської мови Трешнєвської гімназії, тому зробили наступне: перевірка адреси, за якою С.Ф. не знайдено, встановлення і перевірка телефонних номерів мобільної і стаціонарної мережі, на які ніхто не відповідає. За свідченням колег з роботи, С.Ф. живе в винайнятій квартирі. Перевіряємо, хто власник квартири. Коли підтвердять особу постраждалої, ми зв’яжемося з рідними, друзями, сусідами, колегами і знайомими. Всі дії, які можна невідкладно на комп’ютері виконати, виконує В’єкослав Зділар. Решта отримають завдання під час проведення розслідування.

Замовк і поглянув на Касумича.

— Колега Касумич має щось нам повідомити.

Касумич опустив погляд додолу, на свої ноги, потім на руки, які з невідомих причин витер в штани, тоді поглянув на шкарпетки на ногах Відошича і врешті на своїх колег:

— Думаю, що я першим впізнав постраждалу. Коли її розмотали, я не був відразу впевнений. Як я вже шефу сказав, всім відомо, що обличчя мертвої людини