Нада Гашич - Вода, павутина

А, знаєш букви, але з газетами і книжками тобі тяжче. Ну так і кажи. Як всі нормальні люди. Хто з дорослих читає? Та то для дітей в школі. Треба вміти, ну там для оголошень, мобільного. Ну та, та. Який? Клікота не вміє читати? Але рахує, ніби три вищі освіти має. Та, а тому Богданушину навіть не треба було в школу йти. Обкрутив його з тою хатою на Вирі, як останнього барана його обкрутив. Десь я мав ту його освіту».

Мобільний телефон — мелодія «О sole mio»:

«Та нє, то не паштицада[1], паштицада готується з полядвиці, тільки з полядвиці. Нє. Моя бабуня додавала десертне вино, і то обов’язково, домашній шпондер, не куплений, а домашній… Та якшо нема, то дай куплений, але то вже не та паштицада. Нє. Клецки роблю сама… Та, на тертці, та, ну та купа роботи, але вкінці паштицада виходить люксусова».

Мобільний телефон, гімн «Динамо»:

«Я схарився як пес… та ясно, шо я був обдовбаний. Та, дякую, шо питаєш, мені виміряли проміле, було 1,9. Байк? Байк накрився. Та зараз в трамваї їду, як останній лох. Ногу в трьох місцях потовк нафіг, а з макітрою все ОК. Їду на ту… як вона називається, як вона, блін, називається, ну ту… Точно, лікарську комісію. Там вічно черги. Приїдеш? Приїжджай, разом зачекаєм на сходах. Ну та, сядем на сходах і будем втухати. Чистий прикол. Мушу тобі розказати, як нас вчора ввечері один чувак на Рибняку просвітив, як стригти бабуліни. Знайдеш ґерлу, але шоб нормально виглядала, ну, мальвіну… Як то, як її знайду? Та їх неміряно. Чекай. Та чекай, бляха, тарабаниш, як по телеку. Як то називається… Та. Манекенниця. Модель. Та. Знаходиш її і підсуваєш їй блека, ну та, так зараз кажуть, слухай, де ти живеш? Блек — читай чорний, тобто блек, читай чорномазий, негр. Коротше, підсунеш їй блека і від нього візьмеш бабоси. Якшо він хоче, хай їй шось дасть від себе, чо би ти їй мав шось давати? Добре, можеш їй дати на піцу, на штукатурку. На прикид? Хай піде до тих типів, шо перепродують крадене. Хай їм раз дасть. Та збийся з того. Коротше, ти береш бабоси, а якшо блеку шось не підійде, ти не даш йому в роговий відсік, як би пасувало, а скажеш йому, хай багато не бухтить, бо ти його здаш ментам, ну, типу він шукає курв, і чувака депортують на раз-два-три. Та мені пофіг, як то називається, я байкер, а не сутенер. Та тих блеків валом, в Загребі їх до фіга. Прийди, я тобі все до кінця розчехлю. Тут піпли вуха порозвішували. Ти би бачив, які то все рагулі біля мене в трамваї, бляха, я би то все копняками під зад гнав з Загреба».

Двоє не мобільним телефоном:

«Та ну того Рональдо, шо ти до нього вчепився, в проеволюшені він до одного місця. Не можеш забити, хоч вбийся. В шо граю? Я зібрав групу «Кастом». Та знаю, шо чувиха крутіша за мультиплеєр, але де я візьму бабло, чоловіче? Звідки в мене бабло?»

Ще один мобільний телефон — поліційна сирена:

«Та як не мають грошей. Я ходжу в «Біллу» в суботу. Ну, таке, йогурт купити. Та не дієтичний, а звичайний йогурт. То надивлюсь на таких. Бачив би ти, скільки вони понаскладають в ті візки. Дивлюся, аж коліщата відвалюються. І вічно ті самі, я вже їх знаю. Ну, не знаю їх особисто, а тільки з вигляду. Добре, те, шо в них є гроші, то мені ясно, але як вони то з’їдають, того не розумію. Стільки їдла! Я знов в суботу по той йогурт, вони знов завалюють візки. Ті самі. Ну, не знаю, може, в них багато дітей, я не питав, але все одно, хто має повно дітей, не має повно грошей. Ну та… Не знаю, як з’їдають. Та мені незручно якось питати, але все-таки…»

Мобільний телефон — мукання корови:

«Блін, мені до дупи. Блін. Хай іде лісом. Та хай мене поцілує в сраку. Придурок. Клав я на нього. Пішов він… На другій сходжу. Та на другій. Та йду там біля «Конзума», ну там, знаєш, та йди в сраку, якшо ти дурний і нічо не доганяєш. І принеси мені бабло, козел».

Пані приблизно сімдесяти років до вісімдесятилітньої пані, не мобільним телефоном:

«То страшне, в трамваї так ніхто ніґди не розмовляв. То не до вповідання, це вже не Загреб. А людині тре їздити. Як я доберуся до доктора? Та шо та поліція робить? Скажіть на милість, чим та загребська поліція займається?»

Чим займається загребська поліція?

Розділилися: частина поліціянтів залишилася на місці події, частина повернулася на вулицю Хейнзелову, а старший інспектор Відошич і молодший інспектор Касумич рушили до гімназійної учительської.

Там уже багато чого знали: знали, що хлопці з восьмого класу мали нульовий урок з фізкультури, що десь перед сьомою хотіли увійти у спортзал через чорний вхід з вулиці Озальської, що один із них копнув якийсь целофан, який валявся на його шляху, і тоді побачили те, що побачили. Жіночу руку з перснями і лакованими нігтями. Решта тіла була замотана, і вони нічого не рухали; вони вже дорослі, всі мають мобільні телефони, відразу викликали поліцію.

Коли охоронець школи привів Відошича і Касумича в учительську, перше, що вони почули, були голоси стривожених жінок, крізь які ледве пробивалися поодинокі чоловічі баритони. Постукали й увійшли, не чекаючи