Пауло Коельо - Як течія річки

за комп’ютер і вирішив написати цей есей. Я знаю, що ніхто не любить думати на цю тему, але я відчуваю свій обов’язок перед читачами: заохотити їх до роздумів про важливі події нашого існування. А смерть, либонь, найважливіша з них. Ми наближаємося до неї, ніколи не знаємо, коли вона нас забере, а проте повинні дивитися навкруг себе, дякувати їй за кожну хвилину, але дякувати їй також за те, що вона примушує нас думати про кожен вчинок, який ми здійснюємо, або відмовляємося здійснити.

І нам слід відмовитися робити те, що перетворює нас на живих мерців, і йти на будь-який ризик, намагаючись реалізувати свої мрії.

Бо хочемо ми цього чи не хочемо, а янгол смерті чекає на нас.

Латаючи павутину

У Нью-Йорку я п’ю ввечері чай із досить оригінальною художницею, що працює в банку на Уолл-стрит. Одного дня їй наснився сон: вона повинна побувати в дванадцятьох місцях світу, намалювавши там картину або вирізьбивши скульптуру, що символізували б ті місця.

Вона вже виконала чотири з тих робіт. Показала мені фотографію однієї з них: скульптуру індіанця в одній із каліфорнійських печер. Виконуючи замовлення свого сну, вона й далі працює в банку, заробляючи гроші на реалізацію своїх проектів.

Я запитав у неї, навіщо вона це робить.

– Щоб утримувати світ у стані рівноваги, – відповіла вона. – Це може видатися дурницею, але існує якась тонка річ, що всіх нас єднає і яку ми можемо поліпшити або погіршити, мірою того, як ми діємо. Ми можемо багато чого врятувати або зруйнувати своїми вчинками, що іноді здаються абсолютно марними.

Можливо, моє сновидіння було безглуздим, але я не хочу ризикувати, знехтувавши його: дивлюся на взаємини між людьми як на неосяжну мережу тонкої павутини. Своєю працею я намагаюся залатати дірки, що в ній утворюються.

Зрештою, вони всі – мої друзі

– Цей цар могутній, бо він уклав договір із дияволом, – сказала одна святенниця на вулиці.

Хлопець був заінтригований.

Через певний час, мандруючи в іншому місті, хлопець почув, як чоловік, що стояв із ним поруч, прокоментував:

– Усі тутешні землі належать одному хазяїну. Це робота диявола.

Наприкінці літнього вечора хлопця проминула красуня.

– Ця дівчина перебуває на службі в сатани! – вигукнув обурений проповідник.

Тоді хлопець вирішив відшукати диявола.

– Кажуть, ніби ти можеш робити людей могутніми, багатими й гарними, – сказав хлопець, коли зустрівся з ним.

– Не зовсім так, – відповів йому демон. – Ти вислухав лише думку тих, хто хоче зробити мені рекламу.

Як ми виживаємо

Я одержав поштою три літри продукту, який замінює молоко; одна норвезька компанія запитувала, чи я не зацікавлений інвестувати гроші у виробництво нової продукції, позаяк на думку фахівця Дейвіда Рітца «БУДЬ-ЯКЕ (великі літери належать йому) коров’яче молоко має п’ятдесят дев’ять активних гормонів, багато жиру, холестерину, діоксидів, бактерій і вірусів».

Я подумав про кальцій, бо мати з дитинства мені казала, що він потрібний для кісток, але фахівець випередив мою думку: «Кальцій? Яким чином корови здобувають достатню кількість кальцію для свого величезного кістяка? З рослин!» Тож новий продукт виготовляється на основі рослин, а шкідливість молока доведена дослідженнями безлічі інститутів, розкиданих по світу.

А білок? Дейвід Рітц невблаганний: «Я знаю, що молоко називають рідким м’ясом (я ніколи не чув цього виразу, але він, либонь, знає, про що говорить) бо воно містить у собі велику кількість білку. Але саме білок є причиною того, що кальцій не розчиняється в організмі. Країни, де вживають їжу, багату на білки, мають високий ступінь захворювань на остепороз (відсутність кальцію в кістках)».

Того ж таки вечора я одержав від дружини текст, який вона прочитала в Інтернеті:

«Люди, які сьогодні мають від 40 до 60 років, їздили на автомобілях, які не мали пасів безпеки й подушок під голову. Дітей розміщували на задньому сидінні, де вони вистрибували й бешкетували. Дитячі коляски фарбували «сумнівними фарбами», які мають у своєму складі свинець або інші небезпечні елементи».

Наприклад, я належу до того покоління, яке любило виготовляти іграшкові автомобілі, поклавши дошку на підшипники (я не знаю, як пояснити сучасному поколінню, що таке підшипники – скажемо, що це металеві кульки, затиснуті між двома металевими кільцями) і ми спускалися на них по схилах Ботафого, застосовуючи пантофлі як гальма, падаючи, розбиваючи носи, але горді своїми пригодами і швидкістю.

Текст далі:

«Не було мобільних телефонів, наші батьки не знали, де ми є: як це було можливо? Діти завжди витворяли щось не те, їх постійно карали, але навіть за таких умов не виникали психологічні проблеми розладу між ними та їхніми батьками. У школі існували добрі діти й погані діти. Перших переводили до наступного класу, а других не переводили. Не було психотерапевтів, які вивчали б проблему, дітей просто примушували залишатися в тому самому класі на другий рік».

Але навіть за таких умов ми виживали з обдертими коліньми, а іноді й розбитими обличчями. І ми не просто виживали, а ще й з радістю спогадували ті часи, коли молоко не було отрутою, коли дитина могла розв’язувати свої проблеми без сторонньої допомоги, битися, коли виникала потреба й проводити більшу частину дня без електронних ігор, вигадуючи розваги з друзями.

Але вернімося до початкової теми цього тексту: я вирішив випробувати новий чудесний продукт, який мав замінити вбивче молоко.

Я не зміг зробити бодай ковток.

Я попросив дружину і свою секретарку покуштувати трунок, не пояснивши їм, що це таке: обидві сказали, що ніколи у своєму житті не пили такої гидоти.

Я з тривогою думаю про майбутніх дітей із їхніми електронними іграми, про батьків із мобільними телефонами, психотерапевтів, що втручаються в усі аспекти життя, а надто про дітей, змушених пити «магічну мікстуру», в якій не буде холестеролу, п’ятдесят дев’ять активних гормонів, токсинів.

Вони зростатимуть здоровими, врівноваженими дітьми, та коли виростуть, то відкриють молоко (на той час, можливо, вже заборонений трунок). А може, якийсь учений 2050 року спробує переконати людей споживати якісь продукти, що їх вони споживали з незапам’ятних часів?

А може, молоко стане підпільно продаватися, як наркотик?

Як я розминувся зі смертю

Схоже, я повинен був померти о 22:30 22 серпня 2004 року менш, аніж за дві доби до свого дня народження. Для того, щоб відбувся сценарій цієї майже смерті знадобилися кілька чинників.

Актор Вілл Сміт в інтерв’ю про свій новий фільм згадував про мою книжку «Алхімік».

Фільм був поставлений за книжкою, яку я прочитав кілька років тому і