Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

Глава 4: Світ кошмарів

Повернемося до Кліффорда, Джилліана і Фоллара. Вони, як і раніше, йшли через ліс. Йдучи довгою стежкою, оточеною безліччю дерев - від смерек до сосен - вони побачили попереду печеру, що знаходиться в лісовому схилі. Вона мала похмурий і непривітний вигляд.

- Дивіться-но, - сказав Джилліан, примружившись. - Здається, вдалині якась печера... Може, це і є лігво цього Лиха?

- Можливо... - сказав Кліффорд. - Будьте обережні. Якщо це справді його лігво, потрібно тримати зброю напоготові й бути гранично пильними.

- Ох, щось мені не хочеться туди йти, - невдоволено відповів Фоллар.

- Розумію тебе, - кивнув головою Джилліан. - Ну, іншого виходу в нас немає. Вийти з цього лісу живими нам цей дух уже точно не дозволить.

- Дуже обнадійливо, дякую! - відповів Фоллар.

- Будь ласка, - посміхаючись, відповів Джилліан.

- Зберіться, - серйозно і зосереджено сказав Кліффорд. - Не виключено, що ця тварюка може відчути нашу присутність біля свого лігва і заявитися сюди. Мої вказівки всі чули?

- Так точно! - вигукнули мисливці.

- Сподіваюся, з Бетфордом, Евеліною та Реніфатом зараз усе гаразд, - сказав Джилліан.

Кліффорд вів загін до печери. Вони повільно й акуратно підступали до її околиць, поглядаючи по сторонах у світлі смолоскипів. Що ближче вони наближалися до лігва, то тихіше ставало навколо. Можливо, Лихо не терпіло сторонніх у своїх володіннях, а може, аура, що витала в повітрі, була настільки зловісною, що навіть тварини намагалися обходити це місце стороною. Мисливці не могли знати напевно.

- Якось тихо... - сказав Фоллар, тримаючи меч і факел напоготові, як і решта мисливців. - Цікаво, чому...

- Хм, може, Лихо гостей не шанує? - запитав Джилліан.

- Можливо...

- Ми вже близько, - сказав Кліффорд. - Отже... Тримайте напоготові бомби, що розсіюють імлу. Клинки у всіх змащені?

- Так, - відповіли мисливці.

- Чудово... - рішуче продовжив Кліффорд. - Уперед.

Що ближче мисливці підходили до печери, то сильніше відчувалися страх і тривога. Здавалося, будь-якої миті з-за кущів могло вискочити щось жахливе і розірвати їх на шматки.

- Щось мені не по собі... - сказав Джилліан.

- Мені теж! - відповів Фоллар. - Це все Лихо насилає свої погані чари! Але ми сильніші за це!

- Так... - трохи невпевнено прозвучала відповідь Джилліана.

Мисливці нарешті постали перед входом до печери. Всередині було темно, нічого не можна було розгледіти. Вони крокували в повну невідомість.

Не встигли вони ступити за поріг, як Кліффорду різко стало зле. Його обличчя зблідло, пробрало сильне тремтіння, руки й ноги немов заклякли. З рук Кліффорда випав меч, впавши йому під ноги. Його пробив сильний страх, відчуженість, розгубленість. У голові почали виникати похмурі думки. Перед очима постали картини далекого минулого, коли він був юнаком і вирушив на війну. Кліффорд побачив поле битви, всіяне трупами - як своїх, так і чужих. Деякі з мерців, складені в єдину купу, ще ворушилися, намагаючись вибратися. У деяких були розпороті нутрощі. Він бачив це так, немов знову опинився в тому часі.

Він озирнувся - в руках у нього був меч, а на нього летів елтрійський солдат, озброєний клинком. Кліффорд інстинктивно парирував удар і встромив меч противнику в живіт. Ворожий воїн звалився на землю, захлинаючись кров'ю, його обличчя зблідло від жаху. Він не хотів помирати. Але життєві сили стрімко покидали його.

- Чорт... Ні... - крізь біль стогнав солдат. - Тільки не зараз...

Через болісні миті він завмер, мертвий.

Кліффорд дивився на нього з подивом. Він переживав усе заново, знову проживав моменти, що давно залишилися в минулому.

Чиясь рука лягла йому на плече. Він різко обернувся і побачив перед собою молодого Бетфорда. У того була коротка стрижка, знайомі блакитні очі, легка борідка і, що дивно, без звичного капелюха, адже тоді він його ще не носив. На ньому були латні обладунки та чорна сорочка. У руках він тримав закривавлений сталевий меч. Діставши з невеликого шкіряного підсумка ганчірку, він акуратно протер лезо, після чого прибрав меч у піхви.

- Славна була битва, правда, друже? - запитав Бетфорд, дивлячись на Кліффорда майже по-братськи. - Чесно кажучи, я вже думав, що ці гади візьмуть нас в оточення... Адже ми послали гінця з звісточкою про запит підкріплення, якого хріна, командир Елтрайн нам його не надіслав? Таке відчуття, що вони хотіли нас тут усіх живцем поховати... Багато наших у цій битві полягло... Уціліли десятки... Із сотень... Усього десятки, щоб тебе.

- Зачекай, що, матір твою, відбувається? - спантеличено запитав Кліффорд.

- Ось і я про те саме! - роздратовано повторив Бетфорд.

- Але... Я не розумію, що відбувається? - повторив Кліффорд. - Якого біса я тут? Я ж маю бути в лісі, біля лігва Лиха?!

- Так, схоже, тебе добряче приклали, приятелю... - зніяковів Бетфорд. - Ну, нічого. Зараз горілочки сьорбнеш - тобі полегшає. Ходімо.

- Нікуди, матір твою, я з тобою не піду, поки не з'ясую, що тут коїться! - роздратовано випалив Кліффорд.

- Тихіше, тихіше, приятелю, - спробував його заспокоїти Бетфорд. - Сотні наших полягли, ми дивом уціліли. Давай просто повернемося в табір і скромно це відзначимо, тільки ти і я. Договір?

- Ні... Ти не розумієш, - сказав Кліффорд. - Мене тут бути не повинно... Я полював на Лихо, злого духа, разом з іншими членами нашого загону... Ми якраз стояли біля входу в його лігво... Якого біса я тут опинився?

- Не можу відповісти на це запитання... - задумливо відповів Бетфорд. - Адже я навіть не знаю, що таке, матір твою, це Лихо... Тож давай просто підемо з цього проклятого місця, добре?

- Гаразд... - піддався Кліффорд.

Бетфорд повів його в бік військового табору. Через десять хвилин вони нарешті дісталися до нього. Деякі з уцілілих солдатів, які брали участь у битві, теж повернулися назад. Перед ними розкинувся великий табір, що складався із сотень військових наметів. Серед них виділявся намет командування. Командир, який очолював дивізію, загинув у бою, як і багато сержантів. З небагатьох уцілілих сержантів залишилися лише Бетфорд, Кліффорд і ще кілька людей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍